Дружина мандрівника в часі

— І все вже сталося.

— Здається, саме так. — Він проводить рукою по обличчю, і я помічаю, що він уже може голитися. — Але він сказав, що потрібно поводитися, наче маєш свободу вибору, наче відповідаєш за власні дії.

— Чому? Яке це має значення?

— Напевне, якщо так не поводитися, все стане гірше. Невтішно.

— Він знає це з власного досвіду?

— Так.

— То що трапиться по тому?

— Тато ігноруватиме тебе три тижні. І ще, — він махає рукою в бік ліжка, — маємо припинити такі зустрічі.

— Добре, без проблем, — видихаю. — Ще щось?

— Вівіан Теска.

Вівіан — дівчина з уроку геометрії, яку я хочу, втім, поки жодного слова їй не сказав.

— Завтра після уроку підійди до неї й запроси кудись.

— Я її навіть не знаю.

— Довірся мені. — Він так самовдоволено посміхається, що я замислююсь: а чому маю йому довіряти? Втім, таки хочу вірити йому.

— Гаразд.

— Мушу йти. Гроші, будь ласка. — Неохоче простягаю двадцять доларів. — Ще.

Даю йому ще одну двадцятку.

— Це все, що в мене є.

— Добре.

Він одягається, забираючи той одяг, який я не проти більше ніколи не побачити.

— А куртка? — протягую йому перуанський лижний светр, який я завжди ненавидів.

Він кривиться, але надягає. Ми йдемо до задніх дверей квартири. Церковні дзвони вибивають полудень.

— Бувай, — прощається моє друге «я».

— Успіхів, — відповідаю, на диво зворушений тим, як інший «я» відходить у невідоме, у холодний чиказький недільний ранок, якому він не належить. Він гупає дерев’яними східцями, а я повертаюся у тиху квартиру.

Середа, 17 листопада, вівторок, 28 вересня 1982 року (Генрі дев’ятнадцять)

Генрі:

Я на задньому сидінні поліційної машини у Зіоні, штат Іллінойс. З одягу на мені лише наручники. Всередині автомобіля тхне цигарками, шкірою, потом, та ще якимось запахом, властивим лише поліційним машинам, який я не можу визначити. Запах нажаханості, напевне. Моє ліве око підпухле, а грудна клітка вкрита синцями, порізами й брудом: один із двох поліціянтів, більший, тягнув мене пустирем, повним битого скла. Поліціянти стоять біля автівки й розмовляють із сусідами, один з яких, очевидно, бачив, як я намагаюся прокрастись у жовто-білий будинок у вікторіанському стилі, перед яким ми тепер припарковані. Не знаю, в який час я потрапив. Я тут уже близько години й згаяв купу часу. Я дуже голодний. Страшенно втомлений. Маю бути на семінарі по Шекспіру доктора Кверрі, але впевнений, що вже пропустив його. Дуже шкода. Ми працюємо над «Сном літньої ночі».

Оглядаючи місцевість з поліційної машини, розумію: тут тепло, і я не в Чикаґо. Копи Чикаґо ненавидять мене, бо я постійно втікаю з-під варти, а вони не можуть зрозуміти, як. Також відмовляюся спілкуватися з ними, тому вони досі не знають, хто я і де живу. Того дня, коли вони дізнаються, — мені хана, бо є вже кілька дійсних ордерів на мій арешт: проникнення зі зламом, крадіжки в крамницях, опір при арешті, втеча з-під арешту, незаконне проникнення на територію, непристойне оголення, грабіж, und so weiter. З усього цього можна виснувати, що я надто невмілий злочинець, та насправді головна проблема в тому, що важко залишатися непримітним, коли ти голяка. Крадіжки та швидкість — мої головні козирі, тому, коли намагаюся вдертися в чийсь будинок посеред білого дня у костюмі Адама, іноді мені це не вдається. Мене вже сім разів арештовували, але поки що мені вдається зникнути до того, як вони знімають відбитки моїх пальців чи фотографують мене.

Сусіди витріщаються на мене крізь віконця машини. Мені байдуже. Мені байдуже. Це все так довго тягнеться. Курва, як я це ненавиджу! Відкидаюся на спинку сидіння й заплющую очі.

Двері машини відчиняються. Холодне повітря — мої очі різко розплющуються — на якусь мить бачу металеві ґрати, що відділяють передню частину автівки від задньої, потріскані вінілові сидіння, мої руки в наручниках, мої ноги, вкриті «гусячою шкірою», пласке небо крізь лобове скло, чорний поліцейський кашкет на приладовій панелі, папку з затискачем у руках офіцера, його червоне лице, клочкуваті сивіючі брови, складчасте підборіддя — усе переливається веселковими кольорами, мов крила метелика, і поліціянт каже: «Гей, у нього якийсь напад…» Мої зуби сильно цокотять і вмить поліційна машина зникає у мене перед очима, а я лежу навзнак на власному задньому дворі. Так. Так! Вдихаю солодке повітря вересневої ночі. Сідаю і потираю свої зап’ястя, на яких іще лишилися сліди від наручників.

Усе регочу й регочу. Знову втік! Гудіні, Просперо, дивіться, от я, — чарівник! — як і ви.

Мене нудить, блюю жовчю на хризантеми Кімі.

Субота, 14 травня 1983 року. (Клер одинадцять, майже дванадцять)