Дружина мандрівника в часі

— Ага. — Клер тримає за спиною два пішаки; торкаюсь її правого ліктя, вона показує мені білого пішака. Роблю стандартний перший хід: пішак королеви на d4. Вона стандартно відповідає на мій стандартний хід: пішак королеви на d4. Наступні десять ходів ми робимо доволі швидко, з помірними втратами, а тоді Клер якийсь час сидить, замислившись над дошкою. Вона завжди експериментує, завжди пробує coup d’éclat[25].

— А хто тобі подобається тепер? — запитує вона, не піднімаючи голови.

— Ти маєш на увазі у двадцять років? Чи у тридцять шість?

— І тоді, і тоді.

Намагаюся згадати себе двадцятирічного. Розпливчасті образи жінок, грудей, ніг, шкіри, волосся. Усі пригоди сплуталися, й жіночі обличчя не збігаються з їхніми іменами. В двадцять років я був зайнятий, але жалюгідний.

— У двадцять — нічого особливого. Ніхто не спадає на думку.

— А в тридцять шість?

Уважно вдивляюся в Клер. Дванадцять — ще зарано? Впевнений, що це надто рано. Краще фантазувати про вродливого, недосяжного і безпечного Пола Маккартні, ніж мати справу з диваком, який мандрує у часі, Генрі. Та все-таки, чому вона питає?

— Генрі?

— Що?

— Ти одружений?

— Так, — визнаю неохоче.

— З ким?

— З дуже красивою, терплячою, талановитою, розумною жінкою.

Її обличчя спохмурніло.

— А. — Вона бере в руки мого білого слона, якого побила кілька ходів тому, і крутить його на землі, мов дзиґу. — Це добре.

Здається, ця новина вивела її з рівноваги.

— У чому річ?

— Пусте. — Клер ходить королевою з e2 на b5. — Шах.

Ходжу конем, щоб захистити короля.

— А я заміжня? — допитується Клер.

Стрічаюсь з її очима.

— Сьогодні ти випробовуєш свою удачу.

— А чому би ні?

— А що, ти й так ніколи нічого мені не розповідаєш. Давай, Генрі, скажи, чи я залишуся старою дівою?

— Ти станеш монашкою, — дражню її.

Клер здригається.

— Та ну! Сподіваюся, що ні. — Вона забирає мого пішака турою. — А як ти познайомився зі своєю дружиною?

— Пробач, ця інформація надзвичайно секретна. — Я б’ю її туру королевою.

Клер скривила гримасу.

— Ай. А ти тоді подорожував у часі? Коли ви зустрілися?

— Я займався своїми справами.

Клер зітхає. Вона знімає ще одного пішака своєю турою. У мене вичерпується запас пішаків. Ходжу слоном королеви на f4.

— Так несправедливо, що ти знаєш про мене все, але ніколи нічого не розповідаєш мені про себе.

— Твоя правда. Це нечесно. — Намагаюся здаватися послужливим та сповненим каяття.

— Я про те, що Рут, Гелен, Меґан та Лаура розповідають мені усе, і я їм усе кажу.

— Усе?

— Так. Ну, про тебе я не розповідаю.

— Справді? А чому?

Здається, Клер намагається оборонятися.

— Ти — таємниця. Вони і так би не повірили мені. — Своїм конем вона заганяє мого слона у пастку і хитро мені посміхається. Споглядаю дошку, намагаючись знайти спосіб зняти її коня, чи забрати мого слона. Для білих ситуація вкрай напружена.

— Генрі, ти справжній?

Я трохи розгубився.

— Так. А яким ще я можу бути?

— Ну, не знаю. Примарним?

— Я звичайна людина, Клер.

— Доведи.

— Як?

— Не знаю.

— Слухай, я думаю, ти теж не доведеш, що справжня, Клер.

— Звичайно, доведу.

— Як?

— Я така ж, як інші люди.

— Але я теж такий же, як і інші. — Дивно, що Клер порушила цю тему. У 1999 році щодо цього ж питання ми з лікарем Кендріком втяглися у філософську позиційну війну. Кендрік переконаний, що я — передвісник нового виду людини, що відрізняється від теперішнього люду, як кроманьйонець від свого сусіда неандертальця. Я стверджую, що я — просто збій програми; нездатність мати дітей доводить, що я не можу бути відсутньою ланкою. Ми обурено цитуємо один одному К’єркегора та Гайдеггера. Тим часом Клер теж ставиться до мене з недовірою.

— Люди

не з’являються і зникають так, як ти. Ти — наче Чеширський кіт.

— Ти натякаєш, що я — вигаданий персонаж?

Нарешті визначився з ходом: тура на а3. Тепер вона може забрати мого слона, та в результаті втратить королеву. За якусь мить вона розуміє це, і показує мені язика. Її язик неприємного помаранчевого відтінку від усіх тих чіпсів «Дорітос», які вона з’їла.

— Це змушує мене роздумувати про казки. Я маю на увазі, якщо ти — справжній, то чому казки не можуть бути реальними історіями? — Клер підводиться, все ще задумливо дивлячись на дошку, і трохи підтанцьовує, наче в неї загорілися штани. — Гадаю, земля стає дедалі твердішою, мої сідниці заніміли.

— Можливо, казки реальні. Або деякі моменти в них відбувалися насправді, а потім люди просто додумали дещо, знаєш?

— Наприклад, Білосніжка була у комі?

— І Спляча Красуня також.

— А Джек Бобове Стебло насправді був чудовим садівником.

— А Ной — старий дивак, що жив у плавучому будинку з купою котів.

Клер витріщається на мене.

— Ной з Біблії. Це не казка.

— А. Так. Вибач.

Я дуже зголоднів. У будь-яку мить Нел кликатиме дзвіночком на вечерю, і Клер буде змушена піти. Вона повертається за свою половину дошки. Коли Клер починає будувати пірамідку з переможних фігур, бачу, що інтерес до гри вона втратила.

— Ти ще не довів, що справжній, — каже дівчина.

— Ти теж.

— А ти сумніваєшся, що я справжня? — здивовано питає вона.