Дружина мандрівника в часі

— Але Генрі, ти дещо змінюєш! Тобто ти записав той матеріал про дитину з синдромом Дауна, що я повинна дати тобі в 1991 році. І список… Якби в мене не було списку, я б ніколи не знала, коли приходити, щоб побачити тебе. Ти постійно щось змінюєш.

Усміхаюсь.

— Я можу зробити тільки те, що вже відбулося у майбутньому. Я не можу, наприклад, змінити те, що ти щойно зняла своє взуття.

Клер сміється.

— Чому тобі не байдуже, чи я зняла його, чи ні?

— Байдуже. Але навіть якби й ні, це непорушна частина історії Всесвіту, і тут я нічого не можу вдіяти.

Пригощаюся пампухом. Це «Бісмарк», мій улюблений. Глазур трохи розтанула на сонці і липне до пальців.

Клер доїдає пампух, закочує низ джинсів і сідає, схрестивши перед собою ноги. Вона шкрябає шию і роздратовано дивиться на мене.

— Тепер ти змушуєш мене незручно почуватися. Неначе кожен раз, коли я висякаюсь, стає історичною подією.

— Так і є.

Вона закочує очі.

— А що протилежне детермінізму?

— Хаос.

— О. Не думаю, що мені це подобається. А тобі?

Відкушую великий шматок «Бісмарка» і роздумую про хаос.

— Ну, навіть не знаю. У хаосі більше свободи; по суті повна свобода. Але немає сенсу. Я хочу мати свободу дій, але я також хочу, щоб мої дії щось значили.

— Але, Генрі, ти забуваєш про Бога. Чому не може бути Бог, який усьому надає сенс? — говорячи, Клер переконливо хмуриться і дивиться вдалечінь.

Закидаю останній шматок «Бісмарка» до рота й повільно жую, щоб виграти час. Щоразу, як Клер згадує про Бога, мої долоні починають пітніти й у мене з’являється нестерпне бажання заховатися, втекти чи зникнути.

— Не знаю, Клер. Мені усе здається хаотичним і беззмістовним, щоб тут існував Бог.

Клер обхоплює коліна руками.

— Але ж ти перед цим казав, що здається, усе сплановано раніше.

— Угу, — відповідаю.

Хапаю Клер за кісточки, тягну її ноги собі на коліна і тримаю. Клер сміється і відкидається на лікті. Тримаю в руках холодні стопи Клер; вони рожеві й чисті.

— Добре, — кажу. — Погляньмо. Ми обираємо між об’єднаним Всесвітом, де минуле, сьогодення і майбутнє співіснують одночасно і все вже відбулося; хаосом, де може трапитися будь-що і ніщо не можна передбачити, тому що ми не в змозі знати всі змінні; і християнським світом, у якому Бог усе створив, і все має певну мету, але свобода волі у нас є в будь-якому разі. Так?

Клер ворушить пальцями ніг.

— Гадаю, так.

— А що вибереш ти?

Клер мовчить. Її прагматизм і романтичні почуття щодо Ісуса та Марії, у тринадцять майже рівноцінно збалансовані. Рік тому вона без вагань сказала би: «Бог». Через десять років вона підтримуватиме детермінізм, а ще через десять Клер повірить, що Всесвіт — випадковість і якщо Бог існує, то він не чує наші молитви, що причини і наслідки неминучі й жорстокі, але безглузді. А що потім? Не знаю. Але нині Клер на порозі юності з вірою в одній руці та зростаючим скептицизмом у іншій; і вона може лише жонглювати ними, або стискати їх докупи, доки вони не зіллються в єдине ціле.

Вона хитає головою.

— Не знаю. Я за Бога. Це нормально?

Почуваюся сволотою.

— Звичайно, це нормально. Це те, у що ти віриш.

— Але я не хочу просто в це вірити, я хочу, щоб так і було.

Пробігаю пальцями по склепіннях стоп Клер, і вона заплющує очі.

— Ти — як і Фома Аквінський, — кажу.

— Я чула про нього, — відказує Клер, наче говорить про давно втраченого улюбленого дядька або ведучого телешоу, яке вона дивилася маленькою.

— Він хотів порядку, здорового глузду і Бога також. Він жив у тринадцятому столітті і викладав у Паризькому університеті. Аквінський вірив і в Аристотеля, і в ангелів.

— Я люблю ангелів, — говорить Клер. — Вони такі красиві. Я хотіла би мати крила, літати скрізь і сидіти на хмарах.

— Ein jeder Engel ist schrecklich.

Клер зітхає, це тихе зітхання означає: «Я не розмовляю німецькою, пам’ятаєш?»

— Що?

— «Кожен ангел жахливий». Це уривок із серії віршів «Дунайські елегії» Рільке. Він один з наших улюблених поетів.

Клер сміється.

— Ти знову зробив це!

— Що?

— Сказав мені, що саме я люблю.

Клер кладе свої ноги мені на коліна. Не думаючи, кладу їх на свої плечі, та потім мені здається, що це якось надто сексуально. Тож знову швидко беру стопи Клер у свої руки й піднімаю їх рукою в повітря, поки вона лежить на спині, безневинна, мов янгол; її волосся розкидане по покривалу, наче німб. Лоскочу її ноги. Клер сміється і вислизає з моїх рук, як риба, підстрибує, робить «сонечко» і шкіриться до мене, чи насмілюся я впіймати її. У відповідь просто всміхаюся, вона повертається на покривало й сідає поруч зі мною.

— Генрі?

— Що?

— Ти змінюєш мене.

— Знаю.

Повертаюсь до Клер і на мить забуваю, що вона зовсім юна і все це в минулому. В обличчі цієї молодої дівчини я бачу Клер, мою дружину, і не знаю, що сказати цій Клер, яка і доросла, й дитина, і відрізняється від інших дівчат; яка знає, що іншим бути важко. Але Клер, здається, не очікує відповіді. Вона спирається на мою руку; обіймаю її плечі.

— Клер! — У тиші долини проревів крик батька Клер. Дівчина підстрибує й хапає свої черевички і шкарпетки.

— Час іти до церкви, — знервовано говорить вона.