Дружина мандрівника в часі

— Просто так вважаю, — відповідаю.

Ми починаємо досліджувати музичні смаки одне одного і з подивом визнаємо, що обоє захоплюємося панком. Гомес вихваляється тим, що бачив «New York Dolls» у Флориді якраз перед тим, як Джоні Сандерс залишив групу. Я ж описую концерт Лени Лович, який мені пощастило побачити під час однієї з моїх подорожей у часі. Клер із Шаріс дуже збуджені тим, що за кілька тижнів «Violent Femmes» гратимуть у «Араґоні»; навіть устигли запастися безкоштовними квитками. Вечір поволі завершується, подальших планів уже не намічається. Клер проводжає мене вниз. Ми стоїмо у передпокої між зовнішніми та внутрішніми дверима.

— Вибач, — промовляє вона.

— О, та що ти! Було весело. Я зовсім не проти покуховарити.

— Ні, — продовжує Клер, оглядаючи своє взуття, — я про Гомеса.

У передпокої холодно. Обіймаю Клер, і вона горнеться до мене.

— А що Гомес? — запитую її. Якась думка застрягла у її голові.

— Все буде добре, — знизує плечима вона. І я піймаю її на слові.

Цілуємося. Відчиняю вхідні двері, Клер відчиняє внутрішні. Ступаю на тротуар та озираюсь. Клер усе ще стоїть там, у напіввідчинених дверях, і проводжає мене поглядом. А я стою з непереборним бажанням повернутися та обійняти її, підійнятися тими сходами разом із нею. Вона обертається й починає підніматися нагору; спостерігаю за нею, аж доки вона не зникає з поля зору.

Субота, 14 грудня 1991 року/ вівторок, 9 травня 2000 року (Генрі тридцять шість)

Генрі: Вибиваю ті всі дурощі зі здоровенного п’яного фраєра, який мав нахабство обізвати мене гомиком та ще й, аби довести свою правоту, спробував мене побити. Ми на алеї біля театру «Вік». З бокових дверей театру лунають баси «The Smoking Popes», а я методично луплю цього ідіота по носу й уже переходжу до його ребер. Вечір у мене зіпсутий, і на цього придурка вилився весь апогей мого незадоволення.

— Гей, Бібліотекарю! — чую. Залишаю свого гомофобського молодика, що аж стогне, та бачу Гомеса, який обіперся на сміттєвий бак. Вигляд у нього дуже похмурий.

— Товаришу, — відступаю від хлопця, якого лупцював, а він вдячно бухається на тротуар, скорчившись у три погибелі.

— Як справи? — мені аж легше, навіть радісно від того, що зустрів Гомеса. Але він, здається, не поділяє моєї радості.

— Власне, не хочу тобі заважати, але ти зараз розчленовуєш мого друга.

Ага, так я й повірив!

— Ну, він сам напросився. Підійшов до мене та сказав: сер, мені терміново потрібно, щоб хтось мене замочив.

— Ну, що ж, чудова робота. До біса художня.

— Спасибі.

— Не заперечуєш, якщо я відколупаю звідси Ніка та відвезу його до лікарні?

— Для тебе нічого не шкода.

Чорт, а я збирався привласнити Ніковий одяг, особливо туфлі, — абсолютно нові «Док Мартени», темно-червоні, майже не ношені.

— Гомесе.

— Так? — зупиняється, щоб підняти друга, який випльовує зуб на своє коліно.

— Яке сьогодні число?

— Чотирнадцяте грудня.

— А рік?

Він дивиться на мене з виглядом людини, у якої є важливіші справи, аніж забавляти лунатиків; відтак намагається підняти Ніка, що, мабуть, надзвичайно виснажливо. Нік починає скиглити.

— 1991-й. Ти, мабуть, ще більше врізаний, аніж видаєшся, — з цими словами він іде вгору алеєю та зникає у напрямку входу до театру. Швидко підраховую. Не так давно від сьогоднішнього дня ми з Клер почали зустрічатися, тому з Гомесом ми ще ледве знаємо один одного. Не дивно, що він так грубо на мене витріщався. Він з’являється знов, уже без ноші.

— Трент розбереться з ним. Він брат Ніка. Не можу сказати, що він дуже задоволений, — йдемо на схід, спускаємося алеєю вниз. — Пробач, що запитую, любий Бібліотекарю, але чому, на бога, ти так убраний?

На мені голубі джинси, дитячий голубий светр з жовтими качечками, неоново-червона безрукавка й рожеві тенісні туфлі. А й дійсно, не дивно, що комусь закортіло віддухопелити мене.

— Це найкраще з того, що я міг знайти.

Сподіваюся, що пацан, з якого я все це зняв, був уже близько до свого дому. Тут десь градусів двадцять морозу.

— А чому ти так братаєшся з різними синками?

— Та ми разом навчалися на юридичному факультеті.

Ми вже проходимо повз задній вхід у воєнторг, і в мене виникає пекуче бажання надягнути щось пристойне. Ризикую шокувати Гомеса, та впевнений, що він переживе. Зупиняюся.

— Товаришу, це займе всього лиш хвилинку. Мені про дещо треба подбати. Почекаєш у кінці алеї?

— Що ти збираєшся робити?

— Нічого такого. Проникнення зі зломом. Не звертай уваги на чоловіка за шторами.

— Не проти, якщо піду з тобою?

— Ні.

— Добре, — говорить зажурено, — роби, що задумав.

Заходжу в нішу перед заднім входом. Це вже втретє пробираюсь у це місце, хоча наступних два випадки лише в майбутньому. У таких справах я вже мастак. Спершу відчиняю нескладний кодовий замок до решітки, відсовую її, стрижнем старої ручки та англійською шпилькою, яку перед тим знайшов на Белмонт-авеню, відчиняю американський циліндричний замок, а затим, щоб підважити внутрішню засувку між подвійними дверима, використовую шматок алюмінію. Voilá. Усе це займає десь хвилини зо три. Гомес спостерігає за мною з майже релігійним благоговінням.