Дружина мандрівника в часі

— Скоріш за все, ми їх також з’їмо. Ти будеш у нас кухарем. Хавчик розкішний.

— Насправді, ми нікого не збираємося їсти, — тихенько говорить Шаріс, торкаючись руки Генрі. — Ми лише перерозподілимо їхні активи.

— Мені аж відлягло! — відказує Генрі у відповідь. — Щось я не горю бажанням тушкувати Клер.

— А шкода, — каже Гомес, — переконаний, що Клер була би дуже смачною.

— А цікаво, яка в канібалів кухня? — запитую. — А чи існує їхня канібальська книга з рецептами?

— «Сирі та приготовлені», — вставляє Шаріс.

Генрі заперечує:

— Насправді це не довідник. Не думаю, що Леві-Строс[34] надає хоч якісь рецепти.

— Ми могли би адаптувати якийсь рецепт, — каже Гомес, докидаючи собі ще курки. — Знаєш, як от: «Клер під білими грибами та паста під соусом „Марінара“». Або «Грудка Клер а-ля Орандж». Або…

— Гей, — перебиваю. — А що, коли я не хочу, щоб мене з’їли?

— Вибач, Клер, — серйозним тоном каже Гомес, — боюсь, заради суспільного блага, тебе потрібно з’їсти.

— Не хвилюйся, Клер. — Генрі піймає мій погляд та всміхається. — Коли прийде революція, я тебе сховаю у себе в Ньюбері. Ти зможеш жити у книгосховищі, а я годуватиму тебе снікерсами та чипсами з нашої їдальні. Тебе ніколи не знайдуть.

— А може, спочатку вб’ємо всіх юристів? — хитаю головою.

— Ні, — заперечує Гомес. — Без юристів узагалі нічого неможливо. Революція здується за десять хвилин, якщо там не буде юристів, які би поставили всіх по струнці.

— А мій тато — юрист, — кажу я. — Тож нас не можна їсти.

— Він неправильний юрист, — впирається Гомес. — Він заробляє багатіям капітал. А я, на противагу йому, представляю бідних знедолених дітей, я…

— Ой, заткнися, Гомесе, — нетерпляче перебиває Шаріс. — Ти раниш почуття Клер!

— Ні, в жодному разі! Клер хоче, щоб її з’їли на благо Революції, правда ж, Клер?

— Ні.

— Та ну?

— А як щодо категоричного імперативу? — запитує Генрі.

— Щодо чого?

— Ну, знаєш, золоте правило. Не їж інших людей, якщо не бажаєш, щоб з’їли тебе.

— А чи не думаєш ти, що світом насправді править закон: «З’їж ти, або з’їдять тебе»? — запитує Гомес, чистячи нігті зубчиками виделки.

— Переважно так. А хіба ти не є тим прикладом альтруїста? — продовжує Генрі.

— Звичайно, проте я дуже небезпечний псих. Принаймні, так вважають, — відповідає Гомес, удаючи байдужість. Проте очевидно, що Генрі спантеличив його. — Клер, — звертається до мене, — а як щодо десерту?

— Ой, Божечко! Майже забула. — Рвучко підіймаюся та, щоб не впасти, хапаюся за стіл. — Зараз принесу.

— Я тобі допоможу. — Гомес прямує за мною до кухні. Я на підборах; заходжу в кухню, перечіплююсь за поріг і вже майже падаю, проте Гомес устигає мене підхопити. Якусь хвильку ми стоїмо, притиснуті одне до одного, відчуваю його руки на своїй талії. Зрештою він мене відпускає. — Ти п’яна, Клер, — зауважує він.

— Знаю. Ти теж. — Натискаю кнопку на кавоварці, кава починає капати у чайничок.

Притуляюсь до столу й обережно знімаю з тістечок брауні целофан. Гомес стає позаду, дуже близько до мене, так близько, що його подих лоскоче мені вухо, й починає говорити, дуже тихо і спокійно:

— Це той хлопець.

— Що ти маєш на увазі?

— Той хлопець, про якого я застерігав. Генрі — хлопець, який…

До кухні заходить Шаріс. Гомес сахається від мене та відчиняє холодильник.

— Гей, — каже Шаріс, — чимось допомогти?

— Ага, візьми горнята для кави.

Ми швиденько витягуємо горнята, блюдця, тарілки та брауні і розставляємо їх на стіл. Генрі сидить з якимсь переляканим виглядом, наче очікує прийому в стоматолога. Сміюся. У нього саме такий вигляд, як був тоді, коли я принесла йому їжу в долину… проте він цього не пам’ятає, бо ще не був там.

— Розслабся, — кажу йому, — це лише брауні. Навіть я вмію готувати брауні.

Усі сміються і всідаються. Брауні виявляються трохи недопеченими.

— Брауні тартар, — кидає Шаріс.

— Харч для тих, хто бажає підхопити сальмонелу, — зауважує Гомес.

— А я завжди любив сире тісто, — заспокоює Генрі й облизує пальці.

Гомес скручує цигарку, підкурює і глибоко затягується.

Генрі: Гомес підкурює цигарку й відкидається на спинку крісла. Щось мене в цьому хлопцеві непокоїть. Можливо, його ставлення до Клер: ніби він її господар, а вона — його річ. Або ж його простакувате розуміння марксизму. Впевнений, що десь уже його бачив. У минулому? Чи майбутньому? Треба з’ясувати.

— Десь я тебе вже бачив, — кажу йому.

— Гм-м? Так, думаю, ми десь пересікалися.

І раптом я розумію де.

— Іґґі Поп у нічному клубі «Театр Рів’єра»?

Він ціпеніє.

— Так. З тобою була та блондинка, Інґрід Кармайкл. Я часто вас бачив разом.

Ми з Гомесом дивимося на Клер; вона ж пильно дивиться на Гомеса, який всміхається їй у відповідь. Вона відвертає погляд, не дивиться на мене.

— Ти ходив на Іґґі без мене? — рятує напруження, що дедалі наростало, Шаріс.

— Тебе не було у місті, — відказує їй Гомес.

— Я завжди все пропускаю! — Шаріс ображено надуває губки. — Пропустила Паті Сміт, а тепер вона вже не співає. Пропустила останнє турне «Talking Heads».

— Паті Сміт знову виступатиме у турне, — заспокоюю її.

— Справді? Звідки ти знаєш? — дивується Шаріс.

Ми з Клер обмінюємося поглядами.