Дружина мандрівника в часі

— Двадцять п’ять, — твердо каже він. Десь у іншому часі так воно і є.

— Клер сказала мені, що збирається за тебе заміж, — каже бабуся Генрі.

Він усміхається мені.

— Так, ми збираємося побратися. Через кілька років, коли вона закінчить школу.

— У мій час джентльмени приходили на вечерю і знайомилися з сім’єю.

— Наша ситуація… незвична. Це не видається можливим.

— Не бачу причин не зробити цього. Якщо ти можеш розгулювати лугом із моєю онучкою, то, звичайно, можеш увійти до будинку, щоби тебе побачили її батьки.

— Я був би радий, — каже Генрі і встає, — але, боюся, зараз не маю часу, в мене поїзд.

— Хвилиночку, молодий чоловіче, — починає бабуся, а Генрі каже:

— До побачення, місіс Міґрем. Було дуже приємно нарешті зустрітися з вами. Клер, вибач, що не можу залишитися.

Тягнуся до Генрі, чую шум, наче щось висмоктує його з цього світу, і він зникає. Повертаюсь до бабусі. Вона сидить на камені, простягнувши руки, і з виразом цілковитого подиву на обличчі.

— Що сталося? — запитує вона мене, і я починаю пояснювати. Коли закінчую, вона сидить з похиленою головою, переплітаючи в химерні фігури покручені подагрою пальці. Нарешті вона піднімає обличчя до мене.

— Але, Клер, — каже бабуся, — він, мабуть, демон.

Вона говорить це, як щось буденне, ніби каже мені, що моє пальто було неправильно застібнуте, чи що час обідати. Що я можу сказати?

— Я думала про це, — кажу їй. Беру її за руки, щоб вона перестала затирати їх до червоного. — Але Генрі добрий. Він точно не демон.

Бабуся всміхається.

— Ти так говориш, ніби зустріла сотню демонів.

— Ти не думаєш, що справжній демон був би, е-е-е — більш демонічний?

— Думаю, якби він захотів, то зміг би бути лагідним, як кошеня.

Я ретельно добираю слова.

— Генрі якось сказав мені, що його лікар думає, наче він — новий вид людини. Знаєш, це наступний крок еволюції.

Бабуся хитає головою.

— Це так само погано, як бути демоном. Заради всього святого, Клер, чому ти хочеш заміж за такого чоловіка? Подумай про ваших дітей. Перед сніданком вони стрибатимуть у наступний тиждень, а потім повертатимуться назад!

Сміюся.

— Але це буде цікаво! Як Мері Поппінс чи Пітер Пен.

Вона стискає мої руки.

— Люба, задумайся на хвилинку: це в казках із дітьми трапляються цікаві пригоди. А матері залишаються вдома й чекають, поки їхні діти залетять назад у вікно.

Дивлюся на купу зім’ятого одягу, що валяється на землі, там, де Генрі його залишив.

Піднімаю його і складаю.

— Хвилинку, — знаходжу коробку і складаю туди одяг Генрі. — Повернімося в будинок. Уже майже обід.

Допомагаю їй встати з каменя. У траві шумить вітер, ми схиляємося і йдемо до будинку. Коли підходимо до підйому, озираюся на галявину. Там порожньо.

Кілька ночей по тому сиджу на бабусиному ліжку і читаю їй «Місіс Делловей». Вечір. Бачу, що бабуся, здається, вже спить. Лишаю читання й відкладаю книгу. Помічаю її розплющені очі.

— Привіт.

— Ти сумуєш за ним? — запитує вона мене.

— Щодня. Щохвилини.

— Щохвилини, — повторює вона. — Так. Це той шлях, так? — Вона повертається на бік і заривається в подушку.

— Добраніч, — кажу, повертаючи лампу. Коли стою в темряві й дивлюся на бабусю, мене переповнює туга, мовби хтось ущент наповнив мене нею. Це той шлях, так? Чи ж ні?

З’їж ти, або з’їдять тебе

Субота, 30 листопада 1991 року (Генрі двадцять вісім, Клер двадцять)

Генрі: Клер запросила мене до себе на вечерю. З нами вечерятимуть Шаріс — сусідка по квартирі, — та Гомес, її хлопець. Рівно за хвилину до сьомої за центральним стандартним часом стою у передпокої Клер, убраний у свій найкращий одяг; палець тисне ґудзик дзвінка, в іншій руці — пляшка австралійського «Каберне» та пахучі жовті фрезії. Серце аж вистрибує з грудей. Я ще не був у Клер удома, тим паче не зустрічав жодного з її друзів. Навіть не уявляю, чого очікувати.

Дзвінок видає жахливий звук, затим двері відчиняються.

— Піднімайся нагору! — голосно лунає глибокий чоловічий голос.

Чотири марші сходів далися мені нелегко, та я піднявся ними нагору. Власником голосу виявився високий блондин із бездоганною зачіскою в стилі «помпадур», з цигаркою в зубах та футболкою з написом «Солідарність». Він видається мені знайомим, та ніяк не можу пригадати, звідки можу його знати. Для людини з іменем Гомес він якийсь занадто … поляк. Пізніше я дізнався, що його справжнє ім’я — Ян Ґомолінський.

— Ласкаво просимо, Бібліотекарю! — викрикує Гомес.

— Товаришу! — кидаю у відповідь і передаю йому квіти та вино.

Пильно дивимося один одному у вічі, досягаємо «мирової», й Гомес урочисто супроводжує мене у квартиру.

Це одна з тих чудових безкінечно довжелезних, наче трамвай, квартир двадцятих років — довгий коридор, до якого, складається враження, що пізніше додумалися прилаштувати багато кімнат. У квартирі панує дві естетики — традиційна та вікторіанська. Вони являють хитре сплетіння старовинних вишитих дрібною гладдю крісел з масивними вирізьбленими ніжками, а біля них — картини з «оксамитовим Елвісом». Гомес проводить мене у кінець коридору, де чутно «До мене погано ставляться, і це погано» Дюка Еллінґтона.