Дружина мандрівника в часі

Клер: Ми з Етою поклали маму в ліжко. Вона постійно вибачалася, як вона це завжди робить, намагалася нас переконати, що в змозі піти на месу. Та ми змусили її лягти, і вона відразу ж заснула. Ета каже, що їй краще залишитися вдома, на випадок якщо мама прокинеться. А я прошу її поводитися мудріше, краще залишуся я. Та Ета впирається, і я йду, залишаючи її біля ліжка за читанням святого Матвія. Спускаюся до коридору та заглядаю в кімнату Генрі, однак там темно. Коли заходжу до своєї кімнати, то бачу Генрі, який лежить на моєму ліжку та читає «Путівець у часі». Зачиняю двері та лягаю до нього.

— Що з твоєю мамою? — запитує, а я вмощуюся біля нього, намагаючись не поранитися сукнею (у мене ж корсет!).

— У неї маніакальна депресія.

— Завжди?

— Коли я була маленькою, їй було краще. У неї померла дитина, мені тоді було сім років. Це було дуже важко. Вона хотіла себе вбити. Я її знайшла.

Пам’ятаю кров, усюди: ванну з кривавою водою, рушники, усі в крові. Кричала про допомогу, та нікого не було вдома.

Генрі мовчить, витягую шию, щоб краще його бачити, а він дивиться у стелю.

— Клер, — нарешті озивається.

— Що?

— А чому ти мені не розповідала? Ну, у твоїй сім’ї відбувається багато чого, було би добре знати про це все завчасно.

— Але ж ти знав… — завмираю. Він не знав. Звідки він міг знати? — Вибач. Просто, я розповіла тобі, коли це все сталося. Я забуваю, що зараз — це ще перед минулим, мені завжди здається, що ти все про це знаєш…

— Добре, — після короткої паузи говорить Генрі, — я виклав усе начистоту, все, що стосується моєї сім’ї, всі сімейні скелети витягнуті назовні, можеш їх оцінити. Мені просто дивно… я не знаю.

— Але ж ти мене йому ще не представив.

Страшенно хочу познайомитися з татом Генрі, але боюся це показувати.

— Ні, не представив.

— Збираєшся?

— З часом — так.

— Коли?

Чекаю, що Генрі скаже, що я забагато хочу, як він завжди говорить, коли задаю занадто багато запитань. Але замість цього він сідає в ліжку та опускає з нього ноги. Сорочка на спині вся зім’ята.

— Не знаю, Клер. Думаю, тоді, коли зможу це витримати.

Чути кроки у коридорі, вони спиняються, ручка дверей крутиться туди-сюди.

— Клер? — лунає батьків голос. — Чому двері зачинені?

Підіймаюся та відчиняю двері. Тато розтуляє рота, щоби щось сказати, та потім бачить Генрі. Киває мені, щоб я вийшла у коридор.

— Клер, ти ж знаєш: ми з мамою не підтримуємо того, щоб ти приводила свого друга до себе у спальню, — тихо говорить він. — У цьому будинку є багато кімнат…

— Ми просто розмовляємо.

— Можете поговорити у вітальні.

— Я розповідала йому про маму. Не хотілося про це говорити у вітальні.

— Люба, насправді, я вважаю, що немає потреби розповідати йому про маму…

— Після того всього, що вона витворила? І що, вважаєш, мені було робити? Генрі й сам бачить, що вона з привітом, він же не дурний, — її {мій?} голос починає лунати голосніше, аж Алісія відчиняє свої двері та прикладає палець до губ.

— Твоя мама не з привітом, — суворо заперечує батько.

— Ні, вона таки з привітом, — підтримує мене Алісія, приєднуючись до нашої суперечки.

— А ти не лізь сюди!

— А дідька!

— Алісіє! — татове лице багряніє, очі аж випинаються з орбіт, голос стає дуже гучним.

З дверей маминої спальні виходить Ета та гнівно дивиться на нас трьох.

— Спустіться вниз, якщо хочете верещати, — гнівно шипить та зачиняє двері.

Присоромлено переглядаємося.

— Пізніше, — кажу татові, — потім роздаси мені на горіхи.

Увесь цей час Генрі сидить на ліжку, вдаючи, ніби його немає.

— Ходімо, Генрі. Посидьмо в іншій кімнаті.

Генрі слухняний, мовби маленький хлопчик, який завинив, устає та йде за мною сходами вниз. Алісія, підскакуючи, прямує за нами. Внизу задираю голову й дивлюся угору. Тато якось безпомічно дивиться на нас зверху. Відвертається, підходить до маминої спальні та стукає у двері.

— Гей, а подивімося «Це дивовижне життя», — пропонує Алісія, дивлячись на свій годинник. — Уже за п’ять хвилин на шістдесятому каналі.

— Знову? Та ти вже його двісті разів дивилася!

Алісія просто розум втрачає від Джиммі Стюарта.

— А я його ніколи не бачив, — зізнається Генрі.

— Ніколи? Як це? — Алісія вражена.

— У мене немає телевізора.

От тепер Алісія насправді збентежена.

— Зламався, чи щось інше?

— Ні, просто ненавиджу телевізори. Від них у мене болить голова, — сміється Генрі.

Насправді, це через телевізор він змушений подорожувати у часі. Через швидке миготіння кадрів.

— То ти не хочеш дивитися? — розчаровано перепитує Алісія.

Генрі дивиться на мене, а я не проти.

— Звичайно, подивимося, — заспокоюю її. — Але трішки. Не до кінця, бо потрібно буде збиратися до церкви.

Усі разом ідемо до кімнати з телевізором, яка неподалік від вітальні. Алісія вмикає канал. Там співає хор «Несподівано спустилася тиха ніч».

— Фу! — презирливо посміхається. — Ви тільки гляньте на ті страшні жовті пластикові накидки. Вони ж, як дощовики!