Дружина мандрівника в часі

— Так, — сумно промовляє Кімі. — Він такий хороший чоловік, твій тато. Не знаю, чому він опускається до такого.

— Він — алкоголік. Усі алкоголіки такі. Так сказано в їхніх професійних обов’язках: скочуватися на дно, а тоді продовжувати скочуватися на дно.

— До речі, робота… — спрямовує на мене спустошливий погляд.

— Так?

От чорт.

— Не думаю, що він ходить на роботу.

— Ну, сезон закінчився. Він не працює у травні.

— Їхній оркестр поїхав у турне Європою, а він — тут. Останні два місяці він не платить за оренду.

Чорт, чорт, чорт.

— Кімі, чому ж ти мені не подзвонила? Це жахливо. Нічого собі!

Зриваюся та виходжу в коридор, хапаю наплічник та повертаюсь до кухні. Нишпорю в ньому та знаходжу свою чекову книжку.

— Скільки він тобі винен?

— Ні, Генрі… — Кімі дуже незручно. — Не треба, він заплатить.

— Він мені віддасть. Ну ж бо, все нормально. Зізнавайся, скільки?

— Тисячу двісті доларів, — не дивлячись на мене, ледь чутно промовляє вона.

— І це все? Чим ще ти займаєшся, люба, керуєш філантропічною спілкою з підтримки безпутних Детемблів? — виписую чек та кладу його під блюдце. — Краще зніми готівку, бо я не залишу тебе в спокої.

— Тоді я краще не зніматиму, і тобі доведеться знову до мене прийти.

— Я прийду в будь-якому разі, — почуваюся страшенно винним перед нею. — Привезу Клер.

— Сподіваюся, — привітно всміхається Кімі. — Я планую бути свідком на вашому весіллі, гаразд?

— Якщо тато не прийде до тями, тобі доведеться мене одружувати. А що, це класна ідея: вестимеш мене церквою, Клер чекатиме у смокінгу, а орган гратиме «Лоенґрін»…

— Краще я сукню куплю.

— Гей, не купуй ніяких суконь, допоки не скажу, що вона погодилася, — зітхаю. — Думаю, краще мені піднятися до нього та поговорити.

Підводжусь. На кухні місіс Кім раптом почуваюся велетнем, що прийшов до своєї старої початкової школи та розчулився, глянувши на розмір учнівських парт. Вона повільно встає та йде за мною до вхідних дверей. Обіймаю її. На якусь мить вона видається мені крихкою і слабкою. Дивуюся з її способу життя: її дні складаються з прибирання, роботи в саду та гри у бридж. Але мої власні проблеми знову накривають мене. Не можна все життя ховатися у ліжку Клер. Кімі дивиться, як я відчиняю татові двері.

— Тату, ти вдома?

Мовчання, а потім:

— Забирайся!

Підіймаюся сходами. Місіс Кім зачиняє свої двері.

Перше, що вражає, — запах: щось там гниє. Вітальня — пустка. Де всі книжки? У батьків були тонни книг із музики, історії, романи французькою, німецькою, італійською. Де вони? Навіть колекція касет та компакт-дисків якась менша. Всюди по підлозі розкидані якісь папери, макулатура, газети, незрозумілі обчислення. На маминому піаніно шар пилу, на підвіконні — ваза з давно висохлими, майже муміфікованими, гладіолусами. Йду коридором далі, заглядаю у спальні. Повний хаос: одяг, сміття, газети. Під мийником у ванній кімнаті валяється пляшка «Мішлоб», на плитці виблискує шар пролитого пива.

Тато на кухні, сидить за столом спиною до мене, дивлячись крізь вікно на річку. Коли заходжу, він не обертається. Сідаю — навіть не вшановує мене поглядом. Втім, і не забирається геть, тож сприймаю це як знак, що наша розмова може відбутися.

— Привіт, тату.

У відповідь — тиша.

— Бачив місіс Кім. Щойно. Каже, що в тебе не все гаразд.

Продовжує мовчати.

— Чув, не ходиш на роботу.

— Зараз травень.

— А чому ти не в турне?

Нарешті дивиться на мене. Його страх ховається за впертістю.

— Я на лікарняному.

— Відколи?

— Із березня.

— Лікарняний оплачується?

Мовчить.

— Ти захворів? Що з тобою?

Думав, що він проігнорує моє запитання, але згодом відповідає, протягуючи свої руки. Вони тремтять, наче у них якийсь свій власний землетрус. Нарешті він свого домігся. Двадцять три роки цілеспрямованої пиятики зруйнували його здатність грати на скрипці.

— О, тату! О, Боже! А що каже Стен?

— Каже, що гаплик. Нерви не на місці, відновити їх неможливо.

— Ісусе Христе!

Дивимось одне на одного протягом нестерпно довгої хвилини. На його лиці — мученицьке страждання, і я починаю розуміти: у нього нічого немає. Не залишилось нічого, нічого, що би тримало його, підтримувало, було його життям. Спершу мама, потім його музика — пішли, щезли. І почнімо з того, що я для нього ніколи багато не важив, тому мої запізнілі спроби не матимуть жодного сенсу.

— А що зараз?

Мовчить. Зараз — нічого.

— Ти не можеш просто сидіти тут та напиватися наступних двадцять років.

Він дивиться на стіл.

— А як твоя пенсія? Профспілкові виплати? Медичні? Облігації?

Він нічого не домагався, нехай буде, як буде. Де я був?

— Я сплатив твою оренду.

— О, — зніяковіло промовляє. — А я хіба не заплатив?

— Ні. Ти заборгував за два місяці. Місіс Кім почувалася дуже незручно. Вона не хотіла казати мені, і не хотіла брати гроші. Немає сенсу перекидати твої проблеми на неї.

— Бідна місіс Кім, — його щоками котяться сльози.

Він старий. Іншого слова тут годі й дібрати. Йому п’ятдесят сім, і він — старий. Зараз я не серджуся на нього. Мені його шкода, і я боюся за нього.