Дружина мандрівника в часі

Клер: Сьогодні мій двадцять перший день народження. Чудовий літній вечір. Я вдома у Генрі, в його ліжку, читаю «Місячний камінь». У крихітній кухоньці Генрі готує вечерю. Надягаю його банний халат та прямую у ванну кімнату; чую, як він лається біля блендера. Не кваплюся, мию голову, всі дзеркала запітніли. Думаю про те, що варто підстригтися. Як було би зручно мити таке коротке волосся, швиденько розчесатися, і — у повній бойовій готовності! Зітхаю. Генрі любить моє волосся, наче воно — істота й живе саме по собі, наче у нього є душа, здатна злитися з його душею, наче воно може його любити. Знаю, що він любить його, як частинку мене, знаю й те, що він буде страшенно засмучений, якщо я пострижуся. І мені його бракуватиме теж… але ж так багато біля нього роботи! Інколи хочеться зняти його, мовби перуку, відкласти у бік, коли йду десь прогулятись. Акуратно розчісуюся, розплутуючи вузлики. Коли волосся мокре — аж важке, наче тисне на голову. Підпираю двері, щоб вони не зачинилися. Хочу, щоб вийшла пара. Генрі щось собі наспівує з «Карміни Бурани», звучить дивно і повз ноти. Виходжу з ванної кімнати, Генрі накриває на стіл.

— Як за розкладом. Вечеря на столі.

— Хвилинку, дай мені одягнутися.

— Ти гарна і в такому вигляді. Справді.

Генрі обходить стіл, розхристує мені халат та легенько проводить рукою по моїх грудях.

— Г-м-м. Вечеря вистигне.

— Вечеря й так холодна. Ну, вона повинна бути холодною.

— О… Слухай, давай їсти, — раптом відчуваю виснаження та роздратованість.

— Добре, — Генрі відходить від мене без зайвих слів.

Продовжує розставляти столові прибори. Хвилинку спостерігаю за ним, потім збираю свій одяг, який розкиданий у різних закутках підлоги, та одягаюся. Сідаю за стіл. Генрі приносить дві миски супу, світлого та густого.

— Холодний суп-пюре «Вішисуаз». Рецепт моєї бабусі.

Куштую. Суп — смакота: прохолодний, пюреподібної консистенції. Наступна страва — лосось із довгою спаржею в оливковій олії та розмариновому маринаді. Розтуляю рота, щоб сказати щось приємне про їжу, та натомість промовляю:

— Генрі, а в інших людей стільки ж сексу, як у нас?

— У більшості людей… — обмірковує він, — …ні, думаю, ні. Лише в тих, які довго зналися і не можуть повірити своєму щастю, я би так сказав. А що, забагато?

— Не знаю. Можливо, — відрізую, втупившись у тарілку.

Повірити не можу, що я це кажу. Всю свою юність я провела, благаючи Генрі кохатися зі мною, а зараз говорю йому, що сексу забагато! Генрі сидить, мов застиг.

— Клер, вибач. Я не думав. Взагалі не думав.

Піднімаю на нього очі, а вигляд у нього якийсь розбитий. Вибухаю сміхом. Генрі всміхається, дещо винувато, але в очах — блиск.

— Просто, розумієш, є дні, коли я навіть сісти не можу.

— Ну… тобі просто треба сказати. Скажи: не сьогодні, любий, ми вже це сьогодні двадцять три рази робили, я краще почитаю «Холодний дім».

— І ти так смиренно перестанеш чіплятися?

— Ну, зараз же перестав, хіба ні? Це було досить смиренно.

— Так. Але я почувалася винною.

— Навіть не очікуй, що я тобі допоможу в цьому, — сміється Генрі. — Можливо, це моє єдине бажання: день за днем, тиждень за тижнем я млітиму, вмиратиму за поцілунком, чахнути без мінету. А якийсь час по тому ти визирнеш з-за своєї книжки і побачиш, що я помру біля твоїх ніг, якщо негайно не покохаєшся зі мною. Та я не промовлю ані слова. Може, лише декілька легеньких скавулінь.

— Але… не знаю… розумієш, я виснажена, а ти… тобі, наче нормально. Може, зі мною щось не так?

Генрі перехиляється через весь стіл і витягує руки. Кладу в них свої.

— Клер.

— Так?

— Може, це дещо неделікатно з мого боку — говорити про це, та вибач за те, що зараз скажу: твоя хтивість набагато перевершує майже всіх жінок, з якими я зустрічався. Більшість жінок просто би здалися та увімкнули свої автовідповідачі набагато місяців раніше. Мені слід було здогадатися… мені здавалося, ти завжди хотіла. Але якщо це вже забагато чи тобі просто не хочеться, ти повинна про це сказати. Інакше просто ходитиму навшпиньки, роздумуючи над тим, чи мої огидні потреби не обтяжують тебе.

— А скільки сексу буде достатньо?

— Для мене? О Боже. Для мене ідеальне життя — це коли б ми не вилазили з ліжка. Ми можемо почасти постійно займатися коханням, а з ліжка вставати лише для того, щоби принести продуктів, знаєш, свіжої води та фруктів, щоб не було авітамінозу; десь раз через раз ходити до ванної кімнати, щоби поголитися перед тим, як знову впірнути до ліжка. І десь-колись ми могли би міняти постільну білизну. І ходити в кіно, щоб не було пролежнів. І бігати. Мені все ще потрібно буде бігати щоранку.

Біг — це святе для Генрі.

— А для чого бігати? У тебе ж і так буде достатньо фізичних вправ!

— Тому що досить часто моє життя залежить від того, чи бігаю я швидше за своїх переслідувачів, — серйозним тоном відповідає Генрі.

— О, — моя черга бути збентеженою, бо це для мене не було новиною. — Але… як висловитися… ти ж уже нікуди не щезаєш… тобто, відколи я зустріла тебе тут, у теперішньому, ти рідко коли подорожував у часі. Правда?