Читаем Дружина мандрівника в часі полностью

Дружина мандрівника в часі

— Тату. — Він знову дивиться на мене. — Дивись, дозволь мені дещо зробити для тебе, добре? — Відвертає погляд, дивиться десь за вікно, на безмежно цікавіші дерева на іншому березі. — Ти повинен дозволити мені переглянути твої документи для оформлення пенсії, банківські виписки та все таке решту. Ти повинен дозволити мені та місіс Кім прибрати цю квартиру. І ти повинен припинити пити.

— Ні.

— Що — «ні»? Все, чи лише дещо з цього?

Мовчить. Уже втрачаю терпіння, тому вирішую змінити тему.

— Тату, я одружуюся.

А цим я привернув його увагу.

— На кому? Хто хоче за тебе заміж? — питає, як мені здається, без злого умислу.

Йому насправді цікаво. Дістаю гаманець і витягую з пластикової кишеньки фотографію Клер. На ній Клер безтурботно дивиться на Лайтгауз-Біч. Її волосся розвівається, наче стяг на лагідному вітрі, й у вранішньому світлі вона ніби сяє на тлі темних дерев. Тато бере фотографію та ретельно вивчає.

— Її звати Клер Ебшир. Вона — художниця.

— Гарна, — скупо промовляє. Та його слова рівносильні батьківському благословенню.

— Я би хотів… Я би дуже хотів подарувати їй мамин перстень, який ти подарував їй на заручини, та обручку. Гадаю, мама би це схвалила.

— Звідки тобі знати? Ти, мабуть, ледве її пам’ятаєш.

Не хочу цього обговорювати, але мені раптом дуже закортіло висловитися, сказати те, що вже давно хотів.

— Я часто її бачу. Відколи вона померла, я бачив її сотні разів. Бачу, як вона гуляє тут, з тобою, зі мною. Ходить у парк та розучує свою партію, ходить по магазинах, п’є каву з Марою у кафе «У Тіа». Бачу її з дядьком Ішем. Бачу в «Джуліард». Чую, як вона співає! — Тато вражено дивиться на мене. Цим я його вбиваю, але вже не можу спинитися. — Я розмовляв з нею. Одного разу я стояв біля неї у переповненому вагоні поїзда, торкався її. — Тато плаче. — Це ж не тільки прокляття, розумієш? Інколи подорожувати у часі — чудово. Мені потрібно було її побачити, і деколи мені це вдається. Вона би полюбила Клер, вона би хотіла бачити мене щасливим, і вона дуже шкодувала би через те, що ти змарнував своє життя лише тому, що вона померла.

Він сидить за столом та ридає. Плаче, не прикриваючи обличчя, просто опустивши голову, сльози котяться градом. Якийсь час дивлюсь на нього, на ціну, заплачену за мою нестримність. Потім іду до ванної кімнати й повертаюся з рулоном туалетного паперу. Він намацує його, мов сліпий, відриває шмат та видуває носа. Ще кілька хвилин ми просто сидимо.

— Чому ти мені не говорив?

— Що ти маєш на увазі?

— Чому ти не розповідав, що можеш її бачити? Я хотів… знати це.

Чому я йому не розповідав? Тому що будь-який нормальний батько вже би давно зрозумів, що тим незнайомцем, який у перші роки їхнього одруження ходив за ними назирцем, був його аномальний син, який має здатність подорожувати в часі. Тому що боявся йому розповідати: він ненавидів мене за те, що я вижив. Тому що я міг почуватися вищим за нього; і якраз те, що він завжди вважав дефектом, надавало мені це відчуття. Ну і всякі гидкі причини на кшталт цих.

— Тому що думав, тобі болітиме.

— О, ні. Мене це… не болить. Я… Добре знаю, що вона десь існує. Розумієш… найгірше те, що її немає. Отож добре, що вона десь там. Навіть якщо я не бачу її.

— Здається, вона щаслива.

— Вона завжди була щасливою… ми були щасливими.

— Так. Ти був геть іншим. Завжди хотів знати, як це — вирости з тобою, таким, яким ти був тоді, колись.

Він підводиться, повільно. Продовжую сидіти. Хиткою ходою проходить коридором до своєї спальні. Чую, як шарудить десь по закапелках, відтак повертається з маленьким атласним мішечком. Просовує туди руку й витягує темно-синю коробочку для ювелірних прикрас. Відкриває її й дістає два вишуканих персні. На його довгій, тремтливій руці вони лежать, мов насінинки. Тато накриває лівою рукою свою праву руку, яка тримає персні, і якийсь час сидить нерухомо, наче ці персні — світлячки, що потрапили у пастку його рук. Очі заплющені. Потім він їх розплющує та протягує праву руку: я складаю свої докупи, й він опускає ці персні у мої долоні. Перстень, який він подарував мамі на заручини, зі смарагдом, тьмяне світло з вікна заламується у ньому в біло-зеленим полиском. Персні срібні, їх треба почистити. Їх треба носити. І я знаю ту дівчину, яка їх носитиме.