Читаем Дружина мандрівника в часі полностью

Дружина мандрівника в часі

Та це, насправді, не проблема, — продовжую міркувати. Генрі надягає тонку срібну обручку на мій палець, поверх персня, який подарував мені на заручини. А я надягаю йому просту золоту обручку, — це єдиний раз, коли він її надягнув. Служба продовжується, а я собі міркую: лише це має значення — він тут, я тут, і не важливо як, доки він зі мною. Отець Комптон благословляє нас та завершує месу:

— Служба закінчилася. Ідіть із Богом!

Ми йдемо проходом, рука в руці, разом.

18:26

Генрі: Весільний прийом щойно розпочався. Офіціанти носяться туди й назад із металевими візочками та прикритими тацями. Люди продовжують прибувати та здавати свій верхній одяг. Дощ нарешті скінчився. Яхт-клуб Саут-Гейвена розташований на північному березі. Це — будівля двадцятих років, обшита панелями та шкірою, всередині — червоний килим та картини з кораблями. Зараз уже темно, але пірс освітлюється оцими мигаючими сигналами маяка. Стою біля вікна, попиваю «Ґленлівет», чекаю на Клер, яку чомусь кудись забрала мама. Мене не посвятили в це. Бачу відображення Гомеса та Бена, які прямують до мене. Обертаюся до них. У Бена якийсь стривожений вигляд.

— Як ти?

— Добре. Друзі, можете зробити мені послугу? — ствердно кивають. — Гомесе, повернись до церкви. Я там, чекаю у притворі. Забери мене та привези сюди. Тихенько проведи у чоловічу вбиральню на першому поверсі та залиш там. Бене, а ти приглядай за мною тут, — показую на свої груди. — А коли я скажу, хапай мій смокінг та неси в туалет. Добре?

— Скільки в нас часу? — запитує Гомес.

— Небагато.

З розумінням киває головою та йде. Підходить Шаріс, Гомес цілує її в чоло та лишає. Повертаюся до Бена — він має дуже втомлений вигляд.

— Як ти? — запитую його.

— Трохи змучився, — зітхає він. — Е-е, Генрі…

— Що?

— З якого ти зараз року?

— Із 2002-го.

— А ти можеш… подивитися… Знаю, ти такого не любиш, але…

— Що? Все нормально, Бене. Все, що завгодно. Це особливий день.

— Скажи мені: я досі живий? — запитує Бен, не дивлячись на мене, його погляд спрямований на оркестр, що налаштовує свої інструменти у бальній залі.

— Так, у тебе все добре. Якраз пару днів тому зустрічався з тобою, грали більярд.

— Дякую, — різко видихає він.

— Без проблем.

На Бенові очі накочуються сльози. Пропоную свій носовичок, він бере його, але відразу ж повертає, не використовуючи; йде у пошуках чоловічої вбиральні.

19:04

Клер: Усі вже сидять за святковим столом, але ніхто не може знайти Генрі. Запитую Гомеса, чи не бачив його, а він просто дивиться на мене отим своїм поглядом та запевняє, що Генрі буде тут з хвилини на хвилину. До нас підходить Кімі, дуже тендітна у своїй рожевій шовковій сукні, проте якась стурбована.

— Де Генрі? — запитує мене.

— Не знаю, Кімі.

Вона притягує мене до себе та шепоче:

— Я бачила, як його юний друг Бен волочить купу одягу з передпокою.

О, ні! Якщо Генрі рвонув назад у своє теперішнє, то це буде складно пояснити. Може, сказати, що у нього якась непередбачувана ситуація? Щось на кшталк термінового виклику в бібліотеку, і Генрі необхідно негайно бути там? Але всі його колеги тут. Може, сказати, що в Генрі амнезія і він десь побрів?

— А, от він, — каже Кімі, тиснучи мою руку.

У дверях стоїть Генрі та оглядає юрбу, помічає нас. Підбігає.

— Привіт, незнайомцю! — цілую його.

Він повернувся у теперішнє, мій молодший Генрі, і його життя тепер — тут. Бере мою руку та руку Кімі й проводить нас до столу. Кімі радісно хихоче та щось каже Генрі, не можу розібрати, що саме.

— Що вона сказала? — запитую, коли ми вже сідаємо за стіл.

— Запитала, чи не плануємо у нашу шлюбну ніч секс утрьох.

Червонію, наче рак. Кімі мені підморгує.

19:16

Генрі: Завис у бібліотеці клубу, їм канапе та читаю перше видання «Серця темряви».

Книга у розкішній палітурці, та, мабуть, ніхто й ніколи її ще не розгортав. Краєм ока бачу менеджера клубу, що поспішає до мене. Закриваю книгу й ставлю її назад на поличку.

— Перепрошую, сер, та, мабуть, мені доведеться попросити вас залишити цей кабінет.

Немає сорочки, немає взуття, та й обслуги немає.

— Добре, — кажу, підводячись.

Коли менеджер повертається до мене спиною, кров гупає мені у голову, і я зникаю. Приходжу до тями на підлозі нашої кухні. Дата — 2 березня 2002 року. Сміюся: завжди хотів так зробити.