Дружина мандрівника в часі

— Що це? Любий, що це?

— Як нам це пережити?

— Що пережити?

— Це. У нас так мало часу. Ми ж проспимо увесь наш час!

— Ми можемо усамітнитися та прикидатися — це ж лише початок, — що у нас іще сила-силенна часу.

— А з кожним днем його ставатиме все менше. А потім і зовсім не буде.

— А ти би краще хотіла, щоб узагалі ніколи нічого не було?

— Ні. Це — саме те місце, куди я завжди приходжу. Відколи почався відлік мого часу. І коли я піду звідси, це й буде отой меридіан, у напрямку якого все плинуло до того і від якого все продовжить свій рух. Проте зараз, люба, ми — тут, ми — зараз, а ті, інші часи кудись собі пливуть.

А. С. Байєтт. Possession (Одержимість)

Сімейне життя

Березень 1994 року (Клер двадцять два, Генрі тридцять)

Клер:

Отож ми одружилися. Перший час живемо у двокімнатній квартирі в будинку на дві сім’ї в Рейвенсвуді. Наша квартира сонячна; на підлозі пофарбований олійною фарбою паркет, на кухні — повно старезних ящичків та допотопних приборів. Ми купуємо безліч дрібниць, проводимо недільний час у «Крейт енд Барел», обмінюючи наші весільні подарунки. Замовляємо диван, та він не пролазить крізь двері, тож доводиться повертати його назад. Наша квартира — це лабораторія, у якій ми проводимо експерименти та дослідження один над одним. З’ясовуємо, що Генрі ненавидить, коли я, читаючи за сніданком газету, замислююсь і починаю собі постукувати ложкою об зуби. Доходимо спільного консенсусу: я можу слухати Джоні Мітчела, а Генрі — «Shaggs», але тільки наодинці. За Генрі закріплено обов’язок приготування їжі, я ж відповідаю за прання. Ніхто не виявляє бажання прибирати квартиру, тож наймаємо людину, яка те робить за нас.

Нас поглинає рутина. У Ньюбері Генрі працює від вівторка по суботу. Він прокидається о пів на восьму та готує собі каву. Потім натягує спортивний одяг та вирушає на пробіжку. Коли повертається — одразу ж іде в душ та одягається на роботу; я ж викочуюся з ліжка та теревеню з ним, поки він готує нам сніданок. Поснідавши, він чистить зуби та вибігає, щоб устигнути на метро. А я знов лягаю та ще десь годину дрімаю.

Коли знову прокидаюся — у квартирі тихо. Приймаю ванну, розчісуюсь та надягаю свою робу. Наливаю ще кави, йду до віддаленої спальні, яка слугує мені студією, та зачиняю за собою двері.

На зорі мого заміжнього життя мені доводиться сутужно в цій крихітній студії. Той простір, який можу назвати своїм, який не просякнутий Генрі, настільки тісний, що навіть ідеї мої стали дрібними. Я — мовби гусінь у паперовому коконі: скрізь ескізи скульптур, невеличкі рисунки видаються мушками, що пурхають біля вікна, розбивають свої крила лише для того, щоб вибратися з цього крихітного місця. Створюю макети, маленькі скульптури, ніби репетицію великих. З кожним днем нові ідеї виникають усе з більшим скреготом, ніби знають, що й так зависнуть, зачахнуть у своєму розвитку. Вночі мені сняться фарби, бачу вві сні, як занурюю руки у чан із целюлозним волокном. Мені сняться мініатюрні сади, але я — гігантського розміру, тому не можу там навіть кроку ступити.

Вважаю, найзахопливішим моментом у створенні мистецтва, та й у створенні будь-чого, є та мить, коли примарна, ілюзорна ідея стає чимось реальним, матеріальним, субстанцією у світі субстанцій. Цирцея, Ніоба, Артеміда, Атена, усі прадавні чародійки, — їм, мабуть, знайоме оце відчуття, коли вони перетворювали звичайних людей на фантастичних істот; цупили секрети чаклунів, знешкоджували цілі армії: о, дивіться, ось воно, це нове створіння! Можете називати його свинею, армією, лавром. Назвіть його мистецтвом. Та магія, яку я створюю зараз, — ще невеличка магія, дещо загальмована магія. Працюю щодня, але нічого не матеріалізується. Почуваюся Пенелопою, яка тче та розпускає.