Дружина мандрівника в часі

— О, Клер, у тебе прекрасний вигляд! — милується Ета.

— Ми не про таку зачіску Клер домовлялися, — дорікає мама Дженіс, але потім усе-таки платить їй.

Коли мама не бачить, віддаю їй чайові. Задумано, що я одягнуся у церкві, отож вони запроторюють мене у машину, і ми їдемо до церкви Святого Василія.

12:55 (Генрі тридцять вісім)

Генрі: Йду уздовж траси № 12, десь три кілометри на південь від Саут-Гейвена. Неймовірно жахливий день, усе за календарем — це ж осінь! Дощ ллє, мов з відра. Холодно; дме сильний вітер. На мені, окрім джинсів, більше нічого немає. Йду босоніж. Змокнув до нитки. Уявлення не маю, в якому я зараз часі. Прямую до будинку Медовларк. Надіюсь посушитися у кабінеті, а може, щось навіть і перекусити. При собі ані цента, проте коли бачу рожеве неонове світло вивіски «Бензин за зниженими цінами», звертаю у напрямку заправки. Заходжу та якийсь час стою, переводжу подих, на лінолеум з мене стікає вода.

— Слушний день для прогулянок, — зауважує худий похилого віку чоловік за лядою.

— Ага.

— Машина зламалася?

— Га? М-м, ні.

Розглядає мене, звертаючи увагу на мої босі ноги та одяг не за сезоном.

Мовчу, прикидаюсь зніяковілим.

— Та от, подружка виставила мене за двері.

Він щось каже, та я не чую, тому що дивлюся на газету «Саут-Гейвен Дейлі». Сьогодні субота, 23 жовтня 1993 року. День нашого весілля. Годинник над поличками з сигаретами показує 13:10.

— Маю бігти, — похапцем кажу продавцю та вибігаю.

13:42

Клер: Стою в кабінеті, де навчалася у четвертому класі, та одягаю свою весільну сукню. Вона з муарового шовку кольору слонової кістки, на ній багато мережива та дрібних перлинок. Сукня тісно облягає груди та руки, але внизу широка, до самої долівки, з ледь не двадцятиметровим шлейфом. Могла би заховати під нього з десяток ліліпутів. Почуваюся, наче платформа для парадів, але мама бігає довкола мене: метушиться, фотографує, намагається переконати мене трохи більше нафарбуватися. Алісія, Шаріс, Гелен та Рут звиваються біля мене у своїх однакових оксамитових, сірувато-зелених сукнях дружок. Оскільки Шаріс із Рут обоє невисокого зросту, а Гелен з Алісією — високі, то вигляд у них, як у дивно дібраних дівчаток-скаутів. Але поки мама поруч, ми вирішили ігнорувати цей момент. Вони обговорюють кольори свого взуття та сперечаються про те, хто піймає букет.

— Шаріс, ти вже заручена, — каже Гелен, — ти навіть не повинна пробувати його піймати.

— Підстраховуюся, — знизує плечима Шаріс. — З Гомесом може вийти будь-що.

13:48

Генрі: Сиджу на батареї в затхлій кімнаті, де повно коробок з молитовниками. Гомес, курячи, ходить туди-сюди. У смокінгу він має розкішний вигляд. Відчуття таке, наче я — ведучий ігрового шоу. Гомес продовжує вимірювати кроками кімнату, збиваючи попіл у чайну чашку. Через нього я ще більше нервую.

— Обручки маєш? — запитую у стоп’ятсотий раз.

— Так. Обручки маю.

— Хочеш випити? — зупинившись на мить, запитує мене.

— Ага.

Гомес витягує флягу та передає мені. Знімаю кришечку й відпиваю. Дуже м’який скотч. Відпиваю ще та повертаю флягу. Чую, як у передпокої розмовляють та сміються люди. Пітнію, починає боліти голова. У кімнаті дуже тепло. Встаю та відчиняю вікно; вистромлюю голову, дихаю. Усе ще падає дощ.

З кущів долинає якийсь шум. Ширше відчиняю вікно, вдивляюся. А там — я, сиджу під вікном, у грязюці, мокрий, як хлющ, важко дихаю. Отой я усміхається до мене та піднімає великий палець догори, показуючи «класно!».

13:55

Клер: Стоїмо у притворі церкви.

— Ну все, час здійснювати намічене, — рішуче промовляє тато і стукає у двері кімнати, в якій перевдягається Генрі.

Гомес висовує голову:

— Ще хвилинку.

Кидає на мене такий погляд, що мене аж шлунок хапає, забирає голову з дверей та зачиняє їх. Іду до дверей, аж тут вони знову відчиняються, і з’являється Генрі, застібаючи свої запонки. Він мокрий, брудний та неголений. На вигляд — років сорок. Але він тут, тріумфально усміхається до мене та проходить через церковні двері вздовж головного проходу.

Неділя, 13 червня 1976 року (Генрі тридцять)

Генрі: Лежу на підлозі у своїй старій спальні. Сам. Ідеальна літня ніч не знаю якого року. Лежу, проклинаючи все на світі й почуваючись ідіотом. Затим встаю і йду на кухню. Пригощаюся татовим пивом.

Субота, 23 жовтня 1993 року, 14:37 (Клер двадцять два, Генрі тридцять вісім і тридцять)

Клер: Стоїмо перед вівтарем. Генрі повертається до мене й промовляє:

— Я, Генрі, беру тебе, Клер, за свою дружину. Клянуся бути вірним у радості та горі, у хворобі та здоров’ї, любитиму та шануватиму тебе усе своє життя.

А я думаю: запам’ятай це. Повторюю цю клятву. Отець Комптон усміхається до нас та промовляє:

— …І нехай ніхто не роз’єднає тих, кого Бог з’єднав разом.