Джури і Кудлатик

— А я напрошуся їй допомагати. Вона моя сусідка, і я часто щось їй помагаю. То води піднесу, то до крамниці збігаю. Думаю, вона дозволить, щоб я протер ті срібляки під склом.

— А потім поцупиш один? — недовірливо всміхнувся Данько. — Ага, так тобі Тетяна Михайлівна й дозволить це зробити! Вона ж із тих срібляків очей не зводить!

— Та ти що? — замахав на нього руками Васько. — Навіщо мені їх цупити? Я лише протру їх своїм носовичком і дам Кудлатику його понюхати.

— Ого! — в захваті вигукнув Данько. — Я б до такого ніколи не додумався!

— Я теж, — згодився Грицик. — Ти, Сливко, геній!

Васько лише носом шморгнув від задоволення.

Носовичок мені дали понюхати наступного дня. Це трапилося неподалік від Городища, на вузенькій смужці піску між крутосхилом і болотом. Воронівці сюди майже не навідувалися, тож хлопці вирішили, що скарб треба шукати саме тут.

— Нюхай, Кудлатику, — хором завели вони. — Добре нюхай!

Носовичок був пожмаканий, наче кухонна ганчірка, і наскрізь просякнув котлетними пахощами. Крізь них ледь чутно пробивався кислий металевий запах. Мабуть, від тих срібляків, що їх протирав Васько.

— Понюхав? — запитав мене Грицик. — А тепер шукай! Шукай, Кудлатику!

Оскільки я був переконаний, що котлети в таких місцях не водяться, то почав винюшкувати лише металеві запахи. Я бігав під крутосхилом туди-сюди, а хлопці бігали за мною.

Нарешті я зупинився під кущем ожини, що ледь тримався на урвищі. Саме з-під нього ледь чутно пробивався холодний металевий запах.

— Знайшов! — порадів за мене Грицик і перший ухопився за лопату. — До роботи, хлопці!

Данько з Васьком дружно хекнули і теж узялися за держаки. Я хотів їм допомогти, проте куди там! З-під куща летіли такі хмари піску, що здавалося, ніби його вигрібає десяток добрячих псів. За лічені хвилини у крутосхилі утворилася глибоченька нора.

Проте незабаром робота сповільнилася. Хлопці не так викидали пісок, як стукалися лопатами та лобами.

— Тісно, — першим здогадався Грицик. — Ми вже заважаємо один одному. Мабуть, треба копати по черзі.

Данько з Васьком охоче вилізли з печери. Та не встигли вони витерти лоба, як під Грициковою лопатою щось дзенькнуло.

— Скарб! — вереснув Данько.

Проте це був не зовсім скарб. Грицик зігнувся і витяг із піску якусь заіржавілу залізячку. Васько, як сусіда історички, узяв цей артефакт і почав його розглядати.

— Здається, щось стародавнє, — врешті визначив він. — Думаю, це уламок від шолома.

— Ого! — вигукнув Грицик. — Може, тут билися давні воїни?

— Може, — згодився Васько. — А ще я читав, ніби перед тим, як кинутися в битву, воїни нашвидкуруч ховали все, що було в них цінного. Аби те не дісталося ворогові, коли вони раптом загинуть.

— О! — вигукнув Данько. — То ми можемо викопати не лише артефакт, а й обладунки самого воїна! І цим прославимося на весь світ! Ану, хлопці, дайте я копатиму далі!

Данько накинувся на печеру, наче вовк на кролика. За кілька хвилин він заховався у ній з головою.

І тут я помітив, що згори почав сипатися пісок. І з кожною миттю його ставало дедалі більше. А це означало…

Я загавкав, попереджаючи хлопців про небезпеку. Проте вони лише відмахнулися від мене. Вони не відводили погляду від Данька. Ну що ти з такими робитимеш?

І я вчинив те, що мені й лишалося. Кинувся в печеру, схопив Данька за холошу і з гарчанням потяг його назовні.

— Ти що? — здивувався Данько і почав відбрикуватись. — Хлопці, заберіть цього навіженого!

Я загарчав ще дужче і скосив око на хлопців: ну, чого ж ви стоїте?!

Грицик перший мене зрозумів. Він поглянув на стелю печери, звідкіля пісок сипався вже безперервними струмками, і щосили крикнув:

— Вилазь, Даньку! Тікай, бо засипле!

Ми з Даньком рвонули назовні. І саме вчасно: за нашими спинами м’яко гупнула земля. То обвалився край урвища, і печера щезла, наче її й не було. Хіба що на прощання встигла засипати піском Данька по коліна.

Грицик із Васьком застигли з роззявленими ротами.

— Пощастило тобі, — нарешті сказав Грицик Данькові. — Ще б трохи… — Що було б далі, він не доказав. Але й так все було зрозуміло.

— Скажи спасибі Кудлатикові, — додав Васько Сливка.

— Еге ж, — підтримав його Грицик. — Він цього заслужив.

Проте Данько не сказав ані слова. Він був блідий, наче крейда, і ноги йому трусилися.

Про цю пригоду хлопці вирішили не розповідати нікому. І в першу чергу — батькам, бо від них можна було чекати всього. А от шматок шолома вони віднесли до шкільного музею. Як артефакт. Однак Тетяна Михайлівна сказала, що це ніякий не шолом, а уламок від звичайнісінького казана.

Знову Сестричка

Розбудив мене неясний шурхіт, а тоді — приглушений клекіт. Я розплющив очі. Уже сіріло. Позіхаючи, виглянув з буди й отетерів.

На наших воротах сидів якийсь велетенський птах. Його дзьоб нагадував кривий яничарський ніж, що їх я п’ятсот літ тому перебачив більше, ніж треба. Я щосили склепив повіки і стріпнув головою — може, це мені примарилося? Проте ні. Птах усе ще сидів на тому ж місці, і я впізнав у ньому орла. Він був наче дві краплини схожий на того, що часто кружляв у небі над Воронівкою.