Джури і Кудлатик

Орел мигцем зиркнув на мене, мов на порожнє місце, і перевів погляд униз, на щось невидиме за кущем порічок.

— Їх троє, — стиха проклекотів він. — Двійко дорослих і один переярок.

— І ти, хлопче, вирішив попередити про них? — запитав хтось голосом нашої баби Маруськи. Так, це була саме вона. Крізь гілочки я розгледів її смугасту спину. — І саме заради цього спустився у двір?

— Не кричати ж мені про них на все небо! — стенув плечем орел.

— Ага, — озвалася баба. — І що ж тим зайдам потрібно?

Орел переступив з лапи на лапу. Мабуть, сидіти на тину йому було не дуже зручно.

— Не знаю, — відповів він. — Але мій старший брат казав, що такі кровожерні звірі в наші краї вже давно не зазирали. Тож будьте обережні.

— Будемо, — пообіцяла баба. — Я розповім про це Бровкові, а він передасть іншим псам. Нехай будуть напоготові. — Баба трохи помовчала, а тоді повела далі: — А наш Грицик та його батько ще й досі згадують про тебе… Може, ти все ж зачекаєш, доки вони прокинуться, і покажешся їм? Бо вони думають, що тебе вже і в живих немає.

— Та я б не проти, — завагався орел. — Але ж тоді може прокинутися і той дурень з рушницею. І доки я розгортатиму крила, доки злітатиму, він знову може бабахнути в мене. Дарма, що я занесений до Червоної книги. Ні, від таких краще триматися подалі. Тож полечу, поки він не прокинувся.

— Мабуть, твоя правда, — згодилася баба Маруська. — Щасти тобі, Довгокриле! І не забувай про нас.

— Та вже ж не забуду, — пообіцяв орел і змахнув крильми.

А за хвилину я почув його клекіт уже високо в небі.

— Бабо, це таки й справді був Довгокрил? — кинувся я до баби Маруськи. — Той, про якого розповідав Грицик?

— Той самий, — неуважливо відказала баба і попрямувала до сусідського паркану, за яким позіхав, аж повискував, дядько Бровко. Про що вони там шепотіли, я не чув. Мені було не до того. Я все ще не міг повірити своїм очам. Ну, в якому зі світів можна бачити, щоб смертельні вороги — котягра і велетенський орел — сиділи і мирно собі гомоніли? Ні, все ж таки дивний він, цей мій новий світ. І нам з Грициком невимовно пощастило, що ми зустрілися саме в ньому!

Я радий був поділитися цими думками з Грициком, проте, схоже, йому було не до цього. І я знав, чому.

Одразу після того, як ми повернулися з розкопок, він цілий день ходив якийсь заклопотаний. А на другий день, коли ми з ним сиділи під горіхом, сказав:

— Знаєш, Кудлатику, це буде нечесно, коли я не напишу про той артефакт. Ти ж такий подвиг здійснив! Можна сказати, Данькові життя врятував!

Я ніяково почухав за вухом., Та який там подвиг! На моєму місці так повівся б кожний порядний пес.

— Тільки ось у чому справа, — провадив далі Грицик. — Якщо про це прочитають батьки — тоді знаєш, що зчиниться! Тому я вирішив написати, ніби той скарб шукали не ми, а якісь інші хлопці. З іншого села. І ти врятував не Данька, а когось із них. Ти як, не проти?

Звісно, я був не проти. Хоча й не мав від тих хлопців ніякої користі. А от від наших — то інша річ. Один Данько за своє спасіння дав мені півкільця домашньої ковбаси. Уявляєте — цілих півкільця! Та ще й на очах у пані Таксистки. Від подиву та мало не беркицьнулася на спину. А тоді зірвалася з місця так, ніби її шмагонули батогом. І вже здалеку до мене долетіло:

— Кудлатика нагородили ковбасою! Він урятував школяра Орляка! Кудлатика нагородили ковбасою за врятування школяра!

Що тут зчинилося! За кілька хвилин у Воронівці не лишилося жодного пса, який би не завив на мою честь. А я тихо порадів, що люди не знають собачої мови. Бо тоді Данькові точно було б непереливки. Та й Грицикові з Васьком, може, дісталося б на горіхи.

Я дійшов цього висновку після того, як Грицик прочитав про пошуки скарбів своїм батькам.

— Який жах! — сказала мама, коли Грицик замовк. — Невже таке може бути?

— Може, — сказав Грицик і підморгнув мені. — Я чув, що це зробили хлопці з Михайлівської школи.

— Мабуть, за такі витівки батьки поламали на них не одну лозину, — докинув Грициків татко.

Мушу сказати, що про пошуки артефактів та мою участь у них Грицик писав цілий тиждень. Мабуть, тому, що часто бігав на стадіон. А тоді знову згадав, про що казав Письменник, і заходився писати про те, яка у них гарна школа, про історію своєї Воронівки, про найкращих людей села. На це пішов ще тиждень. Далі Грицик відклав ноутбука вбік і заходився про щось думати. Про що — ніхто не знав. І лише сьогодні, коли ми з ним ішли до школи, він признався:

— Я, Кудлатику, ось про що думаю: писати про інших — це добре. А от хто напише про нас із хлопцями?

Потому він перестрибнув через калюжу і сказав:

— От тільки не знаю, що про нас писати. Може, про те, як ми граємо в футбол?