Читаем Джури і Кудлатик полностью

А ось і сам дуб. Я лише очима закліпав, коли побачив його. Він геть зовсім не змінився. Навіть гілки в нього перепліталися так, що в деяких місцях скидалися на гнізда. Чи не на отому, що ліворуч, полюбляв сидіти мій Грицик, а я нетерпляче бігав довкола і чекав, коли він злізе на землю і ми рушимо далі — до Сули, до Воронівки чи навіть у самісіньку глибину Вовкулацького кута. Туди, до речі, веде лише одна дорога — он понад тими заростями рогозу до калинового гайка.

Одразу за ним треба різко звернути праворуч і заходитися стрибати з купини на купину — спочатку он на ту, що ледь здіймається над водою, з неї — на купину, що видніється праворуч. А на ту, що ліворуч, стрибати небезпечно, бо вона одразу прогинається під ногами і з неї нічого не вартувало сковзнути у бездонну й смердючу твань. Цю дорогу до діда Кудьми знали тільки вовки, яких він виховував, та ще кількаро людей. А звичайному спостерігачеві важко було щось розгледіти, бо над трясовиною погойдувалися волохаті пасма блідого серпанку. Вони погойдувалися тут завжди — і влітку, коли нещадно світило сонце, і взимку, коли лютували морози.

Наразі мені здалося, ніби поверхня Вовкулацького кута ворухнулася і по ній пробіг дріж — точнісінько такий, який пробігає по шкурі дядька Бровка, коли йому щось сниться. Затим вона почала вкриватися рясними білими пухирцями. Пухирці стрімко збільшувалися в розмірах, а тоді з тихим шерехом — п-хх, п-хх! — почали лускатися, лишаючи по собі крихітну хмарку сивого туману. Вони лускалися дедалі частіше й частіше, аж доки над трясовиною загойдалося біле покривало. Спочатку воно було мені по коліна, потім — по груди, і нарешті вкрило всього з головою. Воно було холодне, слизьке, і мене аж дрижаки брали від його дотиків.

— Хлопці, гляньте, який туман! — десь за кущами вигукнув Грицик.

— Ого! — здивувався Васько. — Такий густий, що хоч у пригорщі набирай.

— Еге ж, — погодився Данько. — Щойно його не було, а тепер крізь нього нічого не видно!

Данько помилявся. Це йому нічого не було видно, а я чітко бачив, як в одному місці пелена почала ущільнюватись, аж доки в її середині не з’явилася розпливчаста постать. Вона гойднулася раз, другий, а тоді повільно попливла у мій бік. І що ближче підпливала, тим більше нагадувала постать старезної людини. В неї була довжелезна, як у нашого діда Кудьми, біла борода і точнісінько такі пасма сивого волосся, що спадали з голови на зсутулені плечі. А коли постать підпливла так близько, що можна було розгледіти її обличчя, я задерев’янів: це й справді був дід Кудьма! Той, кого вважали найкращим віщуном у цих краях, той, хто випестив мене з Барвінком і кого так поважав дід Кібчик. Чи були в нього ноги, я не бачив, бо дід плив по груди в тумані, а от очі були ті самі, тільки вони не розглядали все довкола, а незмигно вдивлялися у якусь далечінь, відому самому дідові. А ще дід не мав запаху. Точніше, він був, але такий незнайомий і дивний, що в мене аж волосся нагороїжилося, а тоді захотілося завити і прожогом кинутися кудись подалі від діда.

Та все ж я змусив себе стояти на місці. Бо хоч би що там було, а переді мною постав не хтось там інший, а наш дід Кудьма!

Його постать наблизилася так близько, що не вздріти мене було неможливо. І все ж дід мене не бачив. Чи вдавав, що йому зараз не до мене.

— Здрастуйте, діду, — нагадав я про себе. — Ви й справді не впізнаєте мене?

І тут щось змінилося. Чи то голос мій гойднув пасемце туману, що вилося довкола діда, чи ще щось, проте дід сповільнив свою тиху плавбу й почав до чогось прислухатися.

— Чую щось знайоме… — наразі прошелестіло мені у вухах. — Чи це часом не той Куций з моїх перших вовчиків?

— Так! — вихопилося в мене. — Це я, Куций! Тільки я тепер Кудлатик.

— А що, гарні росли хлопчики… — дідів голос був спокійний і глибокий. — Ох і гарні! А що вже меткі…

— Я й зараз такий! — щосили гавкнув я. — Діду, ви що, й справді мене не чуєте?

Проте дід навіть не озирнувся на мій голос. Він повільно пропливав повз мене, і вже звіддаля долинуло:

— Схоже, він знову повернувся у ці місця… Тільки не варто йому траплятися зараз на моєму шляху, ой, не варто… Рано ще йому ставати прахом…

Дідова постать меншала й меншала, аж поки розчинилася в торішніх очеретах. Проте пасма туману усе ще пливли за ним, наче хмарки, видовжені у нескінченні пухнасті хвости. І вони теж уміли розмовляти.

— Дідо… він тепер наш… — шелестіло мені у вухах. — Ми з ним тепер одне ціле.

— А я? — запитав їх я. — Хіба він не мій? Ви ж самі чули, як він назвав мене на ім’я.

— Так, — погодилися зі мною. — І твій теж. Бо в наших місцях ніщо не щезає безслідно, а ти ж залишив тут стільки слідів…

— Але ж дідо Кудьма… — я не міг нічого втямити. — Він же… Я сам бачив, як його поховали.

— Ні, він живий, — заперечили мені. Здається, ці туманні пасма, на відміну від діда, вміли вловлювати чужі голоси. — Ми повернули його назад, і тепер він на віки вічні буде з нами. Бо ми — початок усього.

— То хто ж ви є?

— Ми — початок усьому… — прошуміло в вухах і змовкло.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дикое поле
Дикое поле

Первая половина XVII века, Россия. Наконец-то минули долгие годы страшного лихолетья — нашествия иноземцев, царствование Лжедмитрия, междоусобицы, мор, голод, непосильные войны, — но по-прежнему неспокойно на рубежах государства. На западе снова поднимают голову поляки, с юга подпирают коварные турки, не дают покоя татарские набеги. Самые светлые и дальновидные российские головы понимают: не только мощью войска, не одной лишь доблестью ратников можно противостоять врагу — но и хитростью тайных осведомителей, ловкостью разведчиков, отчаянной смелостью лазутчиков, которым суждено стать глазами и ушами Державы. Автор историко-приключенческого романа «Дикое поле» в увлекательной, захватывающей, романтичной манере излагает собственную версию истории зарождения и становления российской разведки, ее напряженного, острого, а порой и смертельно опасного противоборства с гораздо более опытной и коварной шпионской организацией католического Рима.

Василий Веденеев , Василий Владимирович Веденеев

Приключения / Исторические приключения / Проза / Историческая проза