Джури і Кудлатик

— Я теж хочу до лісу! Я теж хочу по проліски!

Проте Грицик кумедно зморщив носа — так він робив, коли хотів мене подражнити, і відказав:

— От тільки думаю, брати тебе з собою, чи ні. Розумієш, до тих пролісків далеченько, а ти ще малий. Тобі лише по селу бігати…

— І нічого я не малий! — обурився я. — Невже забув, що я вже не відстаю від тебе? А коли біжу вулицею, то від мене розлітаються не лише горобці, а й кури з качками!

Не знаю, дійшли мої слова до Грицика чи ні, проте він погладив мене по шиї і сказав:

— Ні. Мабуть, я тебе все ж таки візьму. Треба ж колись починати, чи не так, Кудлатику?

Якби я був людиною, то, мабуть, закричав би «Слава Грицикові!». А так лише підстрибнув з усіх сил і лизнув його в усміхнену щоку.

Через якусь годину ми були вже за Воронівкою і підходили до лісу.

Я одразу завважив, що цей ліс геть не скидається на той, що був у моєму попередньому житті. Його навіть лісом соромно назвати. Куди не глянь — самі протоптані стежки, а поміж деревами навіть козацький віз міг би проїхати. А ще він видався мені якимось неживим. Не було ні густелезного листя з його неодмінним шумом над головою, ні безперервного пташиного грайгомону, ні сонячних променів з їхніми сліпучими проблисками поміж дубових крон. Навіть трави, на якій так приємно повалятися після довгої біганини, — і тієї не було. Навколо стояв мокрий і якийсь затхлий запах, що йшов від торішнього листя, решток автомобільних шин та пластикових пляшок. Та все ж деякі запахи лишилися такими, як і колись. Ось із-під прілого листя долітає запах переляканої миші. І зрозуміло чому — за нею щойно гнався тхір. Він був настільки збуджений гонитвою, що від нудотного запаху його слідів аж ніс забивало. Та за кілька кроків повітря знову запахло звабливими пахощами — тут нещодавно пробігав заєць. Нараз на дорозі я побачив круглі заглибники — сліди косуль. Ще за кілька стрибків на мене з гущавини війнуло запахом старого борсука. А онде й він сам. Просунув свій писок біля самої землі, аби поглянути, хто його розбудив. У нього був такий довгий і кумедний писок, що коли б такий був у мене, я тільки те й робив би, що розважався ним. То поводив би з боку на бік, то підіймав би вгору аж до самих брів або й взагалі скручував би в кільце. І всі довкола аж падали б від реготу.

Проте борсук розважатися не хотів. Видно, був невдоволений тим, що йому довелося покинути затишне лігво.

— Привіт, дядьку! — гукнув я йому. — Як справи?

Замість відповіді він глипнув на мене своїм чорним оком і пробурчав:

— Вештаються тут усякі. Ще й вітаються, нахаби…

Я хотів попрохати його бути трохи чемнішим, проте побачив, що Грицик уже далеко. І перегукувався він з товаришами так голосно, ніби заблудився в незнайомому місці. Я кинувся йому на допомогу, проте за хвилю збагнув, що він і не думав губитися — просто стояв під берестком і горланив з усіх сил. А тоді прислухався, як луна розносить його голос по всьому лісі. Він нагадував мені цуцика, який не знає, куди на радощах себе подіти.

— Гей, Кудлатику, де ти вештався? — заволав він, коли я вигулькнув з-за кущів. — Ану, давай наввипередки!

Проте щось мені заважало одразу рвонути за ним. Чомусь здалося, що крізь цей ліс почав прозирати той, в якому я бігав п’ятсот літ тому. Ось круто скошений спуск до звивистого потічка, що, як і тоді, з безтурботним плюскотом перебігав із воронівських боліт до Вовкулацького кута. А за он тією купою дерев має бути пагорб, такий високий, що з нього видно геть усе навколо. І справді, коли я вибіг на нього, мені аж подих перехопило — так далеко гойдалося жовте море очеретів. І лише там, де небо сходилося з землею, синіла звивиста стрічка Сули, яку я в попередньому житті теж перепливав безліч разів. А праворуч від пагорба, за он тими ліщиновими кущами, мав би ховатися вузький видолинок. Він був такий примхливий, що замість того, аби просто впасти в болото, спочатку дав драла від нього і повертав аж тоді, коли болото починало думати, що вони ніколи вже не зустрінуться. Я спустився до видолинка і побіг над його краєм, аби пересвідчитись, що він таки не змінив свого русла.

Ні, не змінив. Хіба що в ньому кущів поменшало. А ще уподовж видолинка пролягла така сама кривуляста дорога. Вона мала вести подорожнього до височенного розлогого дуба, що стоїть на узліссі. З такого дуба Грицик — не нинішній, а той, з яким я був років п’ятсот тому — роздивлявся, що діється за Сулою і чи бува не вештається хтось чужий біля Вовкулацького кута, що починається одразу за Воронівським лісом. Грицик із Саньком та з іншими козаками над усе дбали, аби Вовкулацький кут був неприступний для чужинців. Бо ж там жив, чаклував і навчав козацьких вовків старезний дід Кудьма.