Джури і Кудлатик

Я стріпнув головою. Останні пасма туману сховалися в очеретах, і Вовкулацький кут знову став таким, яким і повинен бути теплого весняного дня. Мирно погойдувалися під тихим вітерцем м’які мітелки очеретів, у маленьких озерцях гралися крихітні брижі, а над головою світило усміхнене сонце. От тільки в душі моїй панував повний розгардіяш.

Досі я гадав, що життя — річ проста й зрозуміла. Є в ньому наша хата під бляхою, є Грицик, з яким я хотів завжди бути поруч, є дядько Бровко, що уміє так затишно бурчати, і є оце сонце над головою, і трава під ногами, і вітер… А тепер виявляється, що існує й інше життя, в якому немає нічого з того, що мені таке рідне, але в ньому ще й досі живе пам’ять про мене. Ет, якби ж то Грицик розумів нашу мову! Тоді б ми разом у всьому розібралися. А ні — то розпитали б про все у Наталі Петрівної чи ще в когось із розумних людей… Та, на жаль, про це доводиться лише мріяти.

— Кудлатику, що ти там нагледів? — почувся знайомий голос.

Я озирнувся: на пагорбі стояв Грицик і дивився в мій бік. Поруч з ним виднівся Васько Сливка.

— Він не нагледів, — гигикнув Сливка. — Він намірився купатись. Тільки злякався, що вода ще холодна.

«Сам ти злякався», — хотів я відказати йому. Але глянув під ноги і відсахнувся. Виявляється, я ледь не по коліна стояв у потічку, який поспішав у той бік, де була Сула. Вода в ньому й справді була крижана. Аби не показувати, що мене щось зацікавило в болоті, я вдав, ніби хочу напитися. Тож лизнув, раз, удруге, і захлебтав щосили — такою вона видалась мені смачною. Набагато смачнішою, ніж із крана в нашому дворі.

Коли я вибрався на пагорб, Грицик легенько ляснув мене по одному місцю і невдоволеним голосом попередив:

— Щоб більше, Кудлатику, й ноги твоєї не було біля Вовкулацького кута, зрозумів? Знаєш, яка в ньому трясовина? Минулого літа он біля тих кущів потонула фермерська корова. І я не хочу, аби з тобою теж сталося щось подібне, зрозумів?

Я тільки заметляв хвостом. Ну, Грицику, ти даєш! Шкода, що не пам’ятаєш, як разом із Саньком ви стрибали там з купини на купину, як ті молоді козлики?! І я з вами. І ніхто тоді не казав нам, що це небезпечно. Мабуть, тому, що з нами був дідо Кудьма.

А тепер його немає. Тепер він — початок усього.

Проліски

Від Вовкулацького кута стежці чомусь заманулося податися на пагорб. Хлопці були не проти. А от мені весь час кортіло озирнутися на Вовкулацький кут. Проте хоч скільки я озирався, розгледіти нічого вже не міг. Волохаті тумани наче крізь землю провалилися. Хіба що численні озерця виблискували під сонцем так радісно, ніби щойно вродились на світ.

— Кудлатику, що це з тобою? — знову почувся нетерплячий голос Грицика. Схоже, він з товаришами так нічого й не помітив. То що ж робити — загавкати, як тоді, коли вони шукали артефакти? А якщо вони візьмуть і кинуться до болота, аби дізнатись, на що саме я гавкаю? Але цього ні в якому разі не можна допустити! Адже дідо Кудьма попереджав, щоб ніхто не траплявся на його шляху. Тому залишалося тільки винувато завихляти хвостом: мовляв, вибачте, хлоп’ята, я тут трохи відволікся, — і податися слідом за ними.

Березовий лісок, до якого ми врешті дісталися, заховався у проміжку між стрімким пагорбом і початком Вовкулацького кута. Він здався мені таким світлим, привітним і безтурботним, що всілякі думки про Вовкулацький кут випали з голови. Ще б пак: ми, коли були ще вовчиками діда Кудьми, навідувалися до нього так часто, що мені мала бути знайома кожна берізка — звісно, якщо вона дожила до нашого часу. І чи не довкола кожної з них навесні біліли дивні квіти, від яких так гарно пахло теплом і свіжістю. Ми з Барвінком, повертаючись із мандрів, часто любили повалятися серед тих квітів. А ще за лісом розкинулися луки, де випасалася людська худоба. І ми розважалися тим, що вили по-вовчому, а тоді веселилися, спостерігаючи, як злякано метушаться корови, прикриваючи своїх телят з нашого боку, а бики люто гребли ратицями землю — цим вони мовби показували, що, коли ми виткнемо з лісу свої писки, вони й мокрого місця від нас не залишать. Проте ми не витикалися. Не тому, що боялися биків, а тому, що дідо Кудьма нас навчив: люди — то наші найкращі друзі, і негоже полювати на те, що належить їм.

А проліски, виявляється, це саме ті квітки, серед яких ми з Барвінком любили вилежуватися літ п’ятсот тому. Від них і сьогодні тягло прохолодою, свіжістю й підземними водами. Проліски росли дружними сімейками, привітно похитували білосніжними голівками і аж бриніли, коли на них налітав лагідний низовий вітерець. Всюди виспівували пташки, дятли видовбували дупла, а під ногами збуджено метушилася всіляка дрібнота. Зненацька на мене посипалися шматочки кори. Я підвів голову й помітив якесь руде звірятко з пухнастим хвостом. І хоч мені в цьому житті довелося бачити його вперше, я здогадався, що це білка.

— О, знову з’явилися! — сердито заторохтіла вона. — Хто вас сюди кликав? Мабуть, знову будете нищити наші проліски?

— Ні, ми тільки поглянемо на них, — відказав я. — А нищити не будемо, бо вони занесені до Червоної книги.