Джури і Кудлатик

Добре, що шатра, в яких зупинилися воронівці, стояли трохи осторонь від аулу. Тож нам з Барвінком не треба було качатися в кінській сечі, ми просто зачаїлися в найближчих заростях і заходилися спостерігати за кожним, хто наближався до наших козаків. Особливу увагу звертали на руки, адже тільки вони могли тримати каменюку. І нам довелося нелегко, бо до шатер підходило безліч народу: то Швайків побратим Рашит, то Сафар-ага, то ще хтось із старійшин. А найбільше було аульських хлопців, які з ранку до вечора тільки те й робили, що висвистували Грицика з друзями в степ. Проте в жодного з них не було навіть грудки, не те що каменюки, якою можна вбити людину.

А в аулі, здається, ніхто нічого не підозрював. Як і раніше, лунали жарти і сміх, рікою лилися кумис та арак, і весь вигін був усіяний недоїдками. Дійшло до того, що вічно голодні аульські пси навіть перестали звертати на них увагу.

Так минув день, і на аул накотився вечір. Затим його накрила темна ніч і стало тихо, наче у вусі. Хіба що зрідка з якогось шатра долинало сонне шемрання. Навіть аульські пси заснули так міцно, що ми з Барвінком могли викрасти будь-кого з них. Проте нам було не до псів.

Найважче, що може бути для козацького вовка, — це не сама небезпека, а очікування на неї. Особливо тоді, коли не відаєш, з якого боку її чекати і яка вона на вигляд. Тож і не дивно, що під ранок ми з Барвінком були геть виснажені. Ба навіть більше: нас підкидав у повітря найменший шурхіт, що його здіймав якийсь крихітний жучок.

Тим часом небо світлішало. Сонно потягуючись, аульські молодиці відхиляли запинала шатер і розходилися у своїх справах. Одні — доїти овець та кобил, інші заходжувалися біля багать.

За молодицями почали прокидатися чоловіки. Швайка з Грициком вийшли з шатра одночасно. Вони потяглися так, що аж кісточки захрустіли, а тоді взялися за шаблі. Так вони робили щоранку. Сталевий дзенькіт здійнявся над степом. На цей подзвін збіглося все чоловіцтво і з роззявленими ротами стежило за двобоєм. Дівчата ж, зиркнувши в той бік, сором’язливо відверталися, бо негоже татарським дівчатам роздивлятися тих, хто був оголений по пояс. А от аульські чоловіки не соромились, вони знали, чому козаки так чинять. Бо коли тебе поранять одягненого, то в рани можуть проникнути шматочки одежі, і тоді чекай загноєння. А от коли рани завдані на голе тіло, то варто до них прикласти жменю землі — і буде все гаразд.

Невдовзі чоловіки, неохоче відірвавшись від споглядання хвацької сутички, всілися на коней і подалися в степ, аби переконатися, що з їхніми отарами й табунами все гаразд. Поміж ними був і Хасан-ага. Проте ми лише провели його поглядами і знову зосередили увагу на тому, що діється довкола Грицика зі Швайкою. Звісно, вони могли ухилитися від будь-якої стріли чи каменюки, що летіла їм в обличчя. Але вберегтися від того, що летіло їм у потилицю, вони ще не навчилися.

Проте довкола них усе було спокійно. І від того в мене аж серце заходилось. Та скільки ж можна чекати?

Після сніданку поміж шатер замиготіли дівчата зі шкіряними цебрами для води. Одна за одною прямували вони до криниці. Поміж дівчатами була і Фуза. Грицик, угледівши її, перестав розмахувати шаблею і розплився в радісній усмішці.

— Серденько, може, тобі все ж помогти? — запитав він.

— Дякую, любий, — відказала Фуза таким голосом, що в мене у серці щось тенькнуло.

— Чоловікам нічого робити біля жіночих криниць, — відгукнулася одна з дівчат. Решта підтримала її веселим сміхом.

Грицик щасливо зітхнув, і дзенькіт криці знову злетів над степом.

А для мене очікувати на небезпеку було вже нестерпно. Це геть не схоже на чекання в засідці, коли чатуєш на здобич або просто стежиш за кимось. Там напружується лише слух та зір, а все інше розкошує в блаженстві. А тут… Кожна моя жилочка, кожен м’яз був напружений так, що здавалося, от-от розірветься. Серце стугоніло від думки, що я не встигну вловити й запобігти тій миті, коли має статися щось жахливе. Але що саме? Не знаю. Та я віддав би все, що завгодно, аби вирахувати того, хто замахувався на життя мого Грицика. І тоді той ворог навіть поворухнутися не встиг би…

Наразі над степом злетів такий відчайдушний вереск, що нам з Барвінком аж у вухах залягло. Грицик відставив шаблю й запитав чи то Швайку, чи то самого себе:

— Що там таке?

А тоді з-за пагорба вигулькнуло двійко дівчат, і ми здогадалися, що той звук видавали їхні роззявлені від жаху роти. За ними бігли ще кілька.

— Фузу! Фузу каменюкою! — нарешті розібрали ми в тому вереску.

Ніхто й змигнути не встиг, як Грицик опинився біля них.

— Де вона? — якимось чужим голосом вигукнув він.

— Біля джерела… Там, з-за кущів… Каменюкою…

Проте Грицик їх не дослухав. Він уже щез за пагорбом.

Коли ми дісталися джерела, Грицик навколішки стояв над Фузою і намагався підвести її.

— Ясочко, — промовляв він, — прокинься! Серденько, розплющ очі… Ну скажи мені хоч що-небудь!

А Фуза непорушно лежала перед ним, маленька, беззахисна і бліда, неначе легка хмаринка. І на цій землі вона нікому й ніколи вже не зможе сказати ні словечка. Навіть Грицикові. Навіть мені…