Читаем Джури і Кудлатик полностью

І тут із моїх грудей вихопилося дике виття. Від горя, розпуки й зненависті до самого себе. Адже Грицик прохав, ні, він наказував мені стерегти її так, як ще нікого на світі! А я що? Не відводив погляду від нього самого, від цього здорованя, якого не брали ні стріла, ні шабля, — і відвернувся від тендітної дівчинки, яку ніхто й ніколи вже не зможе захистити…

Я був у такому відчаї, що не одразу завважив, як Барвінок відійшов від мене і, принюхуючись, колами завертівся навкруг джерела. Наразі він застиг над чимось і поглядом дав мені знати, що знайшов щось незвичне.

Я підбіг до нього й побачив, що цікавив його замашний плескуватий камінь. І одразу здогадався, чому: з-під низу камінь просяк запахом Фузиної крові. А от зверху… Я ще раз обнюхав його. Сумніву не було: від каменюки тхнуло обсмаленим розбишакою. Не інакше, саме він тримав його в своїх руках перед тим, як пожбурити в Фузу. А ось і слід від його ніг… Не змовляючись, ми з Барвінком розвернулись і подалися за ним.

— Ви куди? — гукнув Швайка нам навздогін. Проте вперше в житті ми не відгукнулися на його оклик.

Слід вів до невисокого пагорба над криницею і щезав там, де виднілися глибокі відбитки від нетерплячих кінських копит. Схоже, саме тут обсмалений злетів на коня. Тож ми з Барвінком лише перезирнулися і подалися далі вже за кінським слідом. Він вів саме туди, де ми вчора застали обсмаленого з Хасан-агою.

Ми дісталися вчасно: Хасан-ага якраз передавав обсмаленому капшука з грошима.

— Гарно спрацював! — схвально реготнув він при цьому. — Я б ніколи так не влучив.

— Бо це моя робота, — вищирився обсмалений. — Тільки я все ж не діпну, навіщо було ту дівку вбивати?

Хасан-ага й собі ощирився.

— Щоб навіки посварити тих дніпрових зайд із нашим степом, — пояснив він. — Клянуся всіма святими, що зараз її наречений зозла стинає голови всім, хто трапить під його шаблю.

— Може бути, — згодився обсмалений. — Кажуть, що в люті він буває нестямний.

— На це й розрахунок. А тоді ми з тобою рознесемо на весь степ, які жорстокі ті козаки. Щоб нікому більше не кортіло зв’язуватися з ними…

Наразі Хасан-ага видобув із горлянки дивний звук — він угледів, як ми вихопилися з кущів.

— Що ти там поба… — почав обсмалений.

Це були його останні слова.

Коли ми з Барвінком отямились, обсмалений непорушно розтягнувся на землі. Тільки тепер він більше нагадував купу закривавленого лахміття. А звіддалік долітав жахний крик Хасана-аги:

— Ґвалт! Рятуйте, люди добрі! Вони розірвали його!

Хасан-ага, нахльостуючи коня, щодуху поспішав до аулу. Проте ми наздогнали і його, й завернули до джерела, де Грицик із Рашитом все ще стояли на колінах перед Фузою. Над ними височів на коні Швайка.

Хасан-ага з розгону впав на землю і вдарив лобом перед Швайкою.

— Це не я… — жебонів він. — Це вони, кайсаки… Це вони порішили дівчину…

— А ти тут чого? — запитав Швайка, і в голосі його вчувся безжальний подзвін криці. Схоже, він почав здогадуватися, в чому справа.

— Я нічого… — почав Хасан-ага, проте в цю мить завважив, що ми з Барвінком наближаємося до нього. — Пробі! — знову зарепетував він. — Я все скажу, тільки заберіть їх від мене!

— То це ти намовив степових зарізяк порішити дівчину? — повільно, ледь стримуючи себе, запитав Швайка.

— Так, але я… Тільки заберіть їх від мене!

Наразі Грицик підвів голову. Він поглянув на Хасана-агу, і в його погляді промайнула божевільна лють.

— То це твої кайсаки… — тихо почав він. Тоді схопився на ноги і прогарчав, наче поранений звір: — Та я ж вас за це всіх…

В його руці зблиснула шабля. Аульські відсахнулися від нього. Несамовито заверещали жінки.

Швайка злетів з коня й обхопив Грицика руками.

— Отямся, хлопче! — вигукнув він. — Схаменись! Хіба не бачиш, що вони саме на це й розраховують?

— Га? — прохрипів Грицик, силуючись вирватися зі Швайчиних обіймів. — Хто — вони?

— Ті, що хочуть нас посварити, — над силу відказав батько Фузи Рашит. Він усе ще не відводив погляду від доньки.

Грицик скліпнув на нього очима раз, другий. Схоже, все ще не міг прийти до тями.

— Посварити? — перепитав він. — Нас? Із тобою?

— Не тільки, — втрутився Швайка. — В першу чергу з ними, — кивнув він на завмерлий від жаху аульський натовп. — Ті, хто наказав убити невинну Фузу, бояться, що й інші теж захочуть приятелювати з нашими. І тоді від Сули до Криму не буде ні ворожнечі, ані марно пролитої крові.

Грицик із неймовірним зусиллям хитнув головою:

— Та хіба ж я не розумію… — прохрипів він. — Тільки я все одно порішу її вбивцю.

Швайка випростався.

— Ти запізнився, — сказав він і показав на наші закривавлені писки. — Барвінок із Куцим уже те зробили…

І тоді Грицик не втримався. Він впав на коліна, притиснувся своєю головою до наших і заридав.

Ми покидали аул того ж вечора. Проводжати нас вийшли всі, хто міг ходити. Жінки схлипували і жалісливими очима дивилися на Грицика, чоловіки схиляли перед ним голови.

— Прощавай, — сказав сивобородий Сафар-ага. — І не тримай на нас лиха.

— Прощавай, — підтримали його ще кілька чоловіків.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дикое поле
Дикое поле

Первая половина XVII века, Россия. Наконец-то минули долгие годы страшного лихолетья — нашествия иноземцев, царствование Лжедмитрия, междоусобицы, мор, голод, непосильные войны, — но по-прежнему неспокойно на рубежах государства. На западе снова поднимают голову поляки, с юга подпирают коварные турки, не дают покоя татарские набеги. Самые светлые и дальновидные российские головы понимают: не только мощью войска, не одной лишь доблестью ратников можно противостоять врагу — но и хитростью тайных осведомителей, ловкостью разведчиков, отчаянной смелостью лазутчиков, которым суждено стать глазами и ушами Державы. Автор историко-приключенческого романа «Дикое поле» в увлекательной, захватывающей, романтичной манере излагает собственную версию истории зарождения и становления российской разведки, ее напряженного, острого, а порой и смертельно опасного противоборства с гораздо более опытной и коварной шпионской организацией католического Рима.

Василий Веденеев , Василий Владимирович Веденеев

Приключения / Исторические приключения / Проза / Историческая проза