Джури і Кудлатик

— Ще раз вітаю тебе, шановний Сафар-ага! Даруй, що попрохав про зустріч так далеко від аулу. Але дуже не хотілося, щоб нашу розмову почули чужі вуха.

— Слухаю тебе уважно, шановний.

— Прошу на мене не ображатися за те, що я зараз скажу…

— Твоїм друзям у нас не сподобалося? — сполошився Сафар-ага.

— Навпаки — такої щирої приязні вони давно не бачили. І все ж… — Швайка помовчав. — Даруй, шановний, за такі слова, але я завважив, що дехто з ваших людей почав скоса позиркувати на нас…

Сафар-ага зібрався зробити заперечливий жест, проте стримався.

— І ми не розуміємо, що стало цьому причиною, — продовжував Швайка.

Сафар-ага прикусив губу і задивився в далечінь. Схоже, він не знав, з чого почати.

— Гаразд, — врешті вирішив він. — Скажу відверто, що половина наших ставиться до вас як до гарних друзів. Зате інша половина побоюється, що добром ця дружба не закінчиться.

— Це ж чому?

— Як тобі сказати… Вони вважають, що така дружба може обійтися нашим людям дуже дорого. Адже вона стала наче більмом в очах усього степу. Та степ — то ще нічого. З сусідніми аулами можна порозумітись. А от як подивляться на нашу приязнь у Криму?

Швайка коротко кивнув.

— Я цілком поділяю вашу стурбованість, шановний…

— Але й це ще не все, — вів далі старий. — Кримський хан, може, теж змирився б із цим, адже битися з вами йому зараз не з руки. Проте за його спиною височіє сама Порта. А ви ж оружно пішли на неї, напали на турецький Синоп, пограбували їхній корабель. Такого Порта ще не пробачала нікому. Тож коли кримський хан навіть спробує заплющити очі на те, що діється в наших краях, то Порта не дасть йому цього зробити.

— Але ж ми для неї, що гіллячка в оберемку хмизу, — заперечив Рашит. — Навряд чи вона взагалі відає про наше існування.

Сафар-ага смикнув ріденьку борідку і замислився.

— На маленьку колючку теж ніхто не звертає уваги, — врешті відказав він. — До тої миті, коли на неї не наступиш. І тоді вона стає найбільшим злом…

— Сприймаю твою мудрість, шановний Сафар-ага, — вкотре схилився Швайка перед старим. — Отже, наша дружба може стати смертельно небезпечною для ваших людей. То що ти пропонуєш?

— Я не маю права пропонувати вам бодай щось, — по довгій паузі відказав Сафар-ага. — Ви ж наші гості…

— А гостей не виганяють, доки вони самі не захочуть піти, — підхопив Швайка.

Тепер уже Сафар-ага шанобливо схилився перед Швайкою.

— Я цього не казав, — зауважив він. — Навіть більше, я з тої половини аулу, яка радіє нашій дружбі. Але…

— Я тебе зрозумів, шановний, — промовив Швайка.

Ми з Барвінком лише перезирнулися. Скидалося на те, що на нас чекають якісь неприємності. Але які?

І ми почали діяти. Непомітно й невідступно, як справжні вовки. Аульські й не здогадувалися, що ми ловили кожен їхній погляд і жест, вслухалися в кожне слово.

Наступного дня Барвінок повів носом на іншого зі старійшин, тілистого Хасана-агу. Той довго мостився на коні, тоді смикнув за поводи і затрюхикав у степ з таким виглядом, наче теж зібрався на прогулянку. Ми провели його очима і вже збиралися знову повернутися писками до аулу, коли я завважив, що шановний Хасан-ага крадькома озирнувся — так, наче хотів перевірити, стежить за ним хтось чи ні. А це вже було цікаво. Тож ми з Барвінком перезирнулися і потайки подалися слідом.

Хасан-ага їхав доти, доки аул сховався за видноколом. Тоді спинився біля невисокої могили, геть порослої будяками, і тихо свиснув. На той посвист наче з-під землі вродилося трійко засмаглих до чорноти татарів. Від них і близько не пахло так, як пахло від тих татар, що ночують у шатрах. Від них відгонило багнюкою, підступністю і самотою — такий запах зазвичай іде від степових розбишак-татарів. У переднього з них були добряче обсмалені вії та брови.

— Ну що, привіз задаток? — запитав він Хасана-агу.

— Як і домовлялися, — відказав той, витяг із-за пазухи капшука і подав його обсмаленому.

Обсмалений підкинув його на руці, схвально кивнув головою.

— Підійде, — зазначив він і сховав капшука за пазуху. — І не бійся, все буде зроблено так, як ти хочеш.

— Тільки, шановні, не треба стріл, — попрохав Хасан-ага. — Стріла — то значить, що її випустив хтось із ваших. Треба чимось іншим… Таким, щоб ті гяури подумали, що це робота когось із наших, аульських, — тих, кому вже несила терпіти в себе таких гостей.

— Можна й каменюкою, — гигикнув обсмалений. — Наші хлопці каменюкою вціляють не гірше, ніж стрілою.

— Підійде, — кивнув головою Хасан-ага. — А тепер я мушу повертатися, бо клятий Швайка зі своїми людьми вже, здається, щось запідозрив. Отже, завтра вранці, так?

— Так, — запевнив обсмалений. — Тільки не затримуйся з рештою, бо нам треба якомога швидше щезнути звідсіля.

— Не хвилюйся, — запевнив його Хасан-ага. Він розвернув коня і подався назад. Їхав, і навіть мугикав про щось — так, ніби й справді повертався з прогулянки.

Відомста