Джури і Кудлатик

— Як тобі подобається наша Наталя Петрівна? — запитує Яринка і ще раз прикладає квітку до обличчя. — Правда ж, вона чудова?

— Дуже, — згоджується Грицик, хоча тільки вчора я чув, як він з Даньком скаржилися один одному, що Наталя Петрівна найвимогливіша з усіх воронівських учителів.

— Я, коли виросту, теж стану вчителькою, — каже Яринка. — А ти?

— Я теж, — і тут погоджується Грицик. Мені аж прикро за цю його неправду, бо я знаю, що він хоче стати льотчиком. Втім, Грицик наче відчув моє збентеження, бо одразу додав:

— Але ще більше мені хочеться стати льотчиком.

Яринка поглянула на нього з великою повагою.

— А тобі не страшно? — запитала вона. — Це ж так високо!

— А я висоти не боюся, — гордо відказав Грицик. — Ти знаєш, з якої верби я стрибав минулого літа? З отієї, що схилилася над водою біля греблі. З самого вершечка.

Яринчині очі аж засяяли від захвату.

— Правда?

— Правда. Стрибнув — і хоч би що. Тільки бризки злетіли аж до хмар.

— Ой, як гарно! Я тепер всім казатиму, що в мене в класі є знайомий льотчик.

Отак вони йшли й розмовляли. Ми з Найдою теж не марнували часу: то нашорошували вуха на їхню розмову, то самі починали балакати. Виявляється, у Найди це друге земне життя. В попередньому вона разом із київським князем полювала на дикого звіра.

— Якби ти бачив, як швидко ми бігали! — каже вона мені. — Нас навіть княжі коні не могли наздогнати!

— Ну, від нас, козацьких вовків, ви б не далеко втекли, — запевнив її я.

— І що б ти зробив, якби наздогнав мене? — зазирає Найда мені в очі. — Почав би кусатися, га?

— Та навіщо? — аж смикнувся я. — Та ніколи в світі!

Найда вдячно зітхнула, тоді заходилася щось винюшкувати в спориші. А я не міг відвести від неї очей — так гарно в неї це виходило!

— Гей, Стасік, поглянь, що воно робиться! — зненацька зарепетував хтось так, наче його огріли лозиною. — Такі малі, а вже любов крутять!

Я озирнувся: по той бік вулиці до нас скалилися два здоровила — Петько Макогін та його нерозлучний друг Стає Козулька. Це вони на шкільних перервах намагалися перечепити кожного, хто пробігав повз них. А ще Петько доводився небожем тому Макогонові, якого ми витягли з болота.

— Атож, гарна парочка, — підгигикнув Козулька. — Грицик і Варварочка.

І вони обидва аж за животи схопилися, так їм було смішно.

— Гей, хлопче, а коли нас на весілля покличеш? — пересміявшись, вигукнув Петько до Грицика.

— Тільки манною каскою не плигосцай! — зашепелявив Козулька, наче маленька дитина. — Ми каску не любимо!

— Га-га-га! — знову загримів Макогін.

Грицик стиснув дужку Яринчиного кошика з такою силою, що йому аж пальці побіліли.

— Не зважай на них, — шепнула Яринка.

Грицик тільки засопів носом, але змовчав. І справді, що він міг удіяти проти цих лобуряк, яким ледь до грудей діставав?

А здоровила не вгавали.

— Ні, ти тільки поглянь на їхніх цуциків! — Макогін надвоє зігнувся від реготу. — Теж любов показують. Ой, тримайте мене за обидві ноги, бо лусну!

Зуби мені зціпило так, що аж боляче стало.

— Не зважай на них, — шепнула мені Найда.

Легко їй так казати! Вона ж лише гарно бігати вміла, а я, як-не-як, колись був козацьким вовком! Я ж колись нікого в світі не боявся. Ет, з яким задоволенням я б учепився цьому Макогону в його погану литку!

Все ж стримав себе. Бо коли вже мій Грицик не кинувся в бійку, то й мені не годиться цього робити. До того ж у того Макогона ножиська, як два стовбури. Навіть зубами не охопиш. Хіба штани порвеш.

Мабуть, про це думали й Грицик із Яринкою. А може, й про щось інше, бо на Грицикових вилицях наче горішки випнулися. Яринці, схоже, теж було кепсько на серці.

Біля повороту на Тарасівську межу вона зупинилася і, не дивлячись на Грицика, сказала:

— Мені сюди. Далі я піду сама.

— Ага, — з полегкістю обізвався Грицик і мерщій віддав їй кошика. — А нам з Кудлатиком — сюди.

І він перший звернув на нашу вулицю. Він ледь стримував себе, щоб не побігти, бо нам услід усе ще долинало дурне гигикання Макогона з Козулькою.

Кожен виє про своє

Коли ми повернулися додому, на мене, як завжди, чекала мисочка зі смачною юшкою. Я вихлебтав її, а тоді розлігся біля буди і заходився думати. Проте думки були якісь такі плутані, що я на жодній не міг зупинитися. Крізь шпарини в тину було видно, як дядько Бровко приміряється до великої костомахи, що опинилася між його лапами. Він завжди гризе її, коли нічого робити. Дядько наче відчув мій погляд, бо кинув костомаху і повернув голову до мене.

— Щось трапилось? — запитав він.

— Як ви про це знаєте? — здивувався я.

— Та це ж дуже просто! — відказав дядько. — По тобі видно, що трапилося щось і добре, й погане.

— Як це? — все ще не можу збагнути я.

Дядькові вуса хитро ворухнулися.

— А ти поглянь на власні вуха! Вони у тебе то стають дибки, ніби ти запрошуєш когось погратися, то щуляться, ніби тобі хтось погрожує ломакою. То що ж трапилось?

— Та… — завагався я. — Біля крамниці ми з Грициком зустріли Яринку з Найдою, її собачкою.

— Це добре, — дядько схвально схилив голову.

— Якби ж то, — засумнівався я. — Бо потім там було ще двоє хлопців, і вони почали насміхатися з нас…