Джури і Кудлатик

— Це вдень я таке казав, — ніяково прогарчав він. — А під вечір, знаєш, чомусь інші думки приходять. Все може бути.

І лише тепер я завважив, що над селом запанувала незвична тиша. В усякому разі ніхто з дорослих псів не подавав голосу. Мабуть, вони теж готувалися до зустрічі.

Тим часом сонце сховалося за деревами і все навколо почало сходити в теплу маревну сутінь. Звідкілясь узялися кажани. Вони пурхали не згірш від ластівок і тонкими нюшками сповіщали, що незабаром має статися щось особливе. Що саме, вони не казали, проте й так було ясно.

Першим не витримав старий Каштан із Ковалівського кутка.

— Зійди, світило! — завів він хрипким голосом. — Зійди й освіти нас своїм сяйвом!

— Уа-увва! — підхопили десятки голосів.

— Стань нашою надією і відрадою! — пронизливо заверещав невідомий мені пес із Подолу.

— Уа-увва!

— Пошли нам свого Посланця! — вигавкнув дядько Бровко так, що я аж присів з несподіванки.

— Уа-увва! — підхопили дядькове виття десятки голосів, і, на моє здивування, серед них я почув і власний голос. — Зійди до нас!

І Місяць прислухався до нашого прохання. Не встигли ми перевести подих, як він вигулькнув з-за воронівського лісу і почав урочисто підніматися на небо.

— Слава тобі, Світило! — вереснув пес із Подолу таким голосом, наче його огріли ломакою.

— Наші душі і серця з тобою! — заревів із-за ставу дід Кудлань.

— Яви нам нашого Посланця! — щосили зашепелявила якась стара з-під Городища.

— Уа-увва! — вереснуло безліч собачих горлянок. — Яви нам його, яви!

Вони завивали дедалі голосніше, і я завив разом з усіма, і вірив, що світило явить нам свою ласку. Проте хоч скільки ми волали, нічого не змінювалось. Місяць нас не чув. Правду казав дядько Бровко, що ми волаємо до нього швидше за звичкою, аніж справді сподіваємося на щось.

Незабаром валування почало стихати. То тут, то там задзеленчали ланцюги, — то старі заслужені пси поверталися до своїх буд. І тільки я усе ще придивлявся до Місяця. Вже й не знаю, чому. Але мою увагу привертали темні плями, розкидані по його сріблястій поверхні. Ще вчора їх не було. Цікаво, звідкіля вони там з’явилися, чия рука чи лапа зажбурнула їх аж туди?

Нараз одна з плям ворухнулася, і мені привиділося, ніби Місяць підморгнув до когось. А за мить стало ясно, до кого саме: над лісом важко здійнялася кошлата хмара. На якийсь час, похитуючись, вона зависла поміж землею і небом, а тоді попливла до Місяця, сковтуючи по дорозі розсипи мерехтливих зірок. І що більше вона їх сковтувала, то більше світлішала зсередини. А коли наблизилася до Місяця впритул, він сипонув у неї безліч яскравих промінців. Від того хмара спалахнула срібним сяйвом, по ній пробігли брижі й вона почала міняти свої обриси.

— Дядьку, — покликав я. — Гляньте, що робиться з хмарою…

— З якою хмарою? — озирнувся він у мій бік.

— Он з тією, що біля Місяця…

А хмара продовжувала перевтілюватись, і те перевтілення було дуже дивним. Спочатку знизу в неї вирізнилося щось схоже на товсті лапи, тоді вималювалася голова, запалий живіт, хвіст. Ще трохи — і хмара почала набувати обрисів якогось велетенського, чи не на півнеба, звіра, що розтягся в стрибку. Обриси ті увесь час мінялися, аж доки перетворилися на собачу, ні, радше на вовчу, постать. А тоді до вовка підпливли залишки хмари і простелилися під нього…

Я з усіх сил закліпав очима, відганяючи це видиво. А коли знову поглянув на небо, вовк уже підібгав під себе лапи й лежав на залишках хмари, точнісінько, як дядько Бровко на оберемку соломи. Він вдивлявся кудись у далечінь. А далі в мене, як то кажуть, відпала щелепа, бо вовк раптом ворухнув хвостом, поклав величезну сиву голову на лапи і зітхнув так, що аж дерева пригнулися.

І тоді Воронівка ніби вибухнула:

— Уа-увва! — несамовито зарепетував дід Кудлань із-за ставу. — Він з’явився!

— Слава тобі, небесний Посланцю! — гарикнув незнайомий пес з-над Оболоні.

— Яви нам свою милість і вислухай нас! — не своїм голосом вереснула панна Таксистка.

А мені наче заціпило. Я не міг відвести погляду від Посланця. І що довше я вдивлявся в нього, то більше він мені когось нагадував. І я вже знав, кого саме. Оце навскоси надірване ліве вухо, цей широкий рубець через ніс, біла латочка на брові. А ще ліва передня лапа без великого кігтя…

Невже це мій старший товариш Барвінок? Ні, в таке неможливо повірити!

І все ж це був він. Нікого іншого бути не могло, бо я ж не раз чував від дядька Бровка, що наш Посланець обирається з-поміж найдостойніших. А коли це так, то мій друг Барвінок є першим серед них. В усякому разі, я не знаю нікого, хто перевершив би його у хоробрості, відданості й милосерді… Коли він відпочивав, то біля його носа могли витанцьовувати заєць, козенятко, дрохва — і їм за це нічого не було. В цьому він був схожий на свого найкращого друга Швайку, який теж без потреби і мухи не кривдив. Я навіть бачив, як одне дурне оленятко, вгледівши Барвінка, кинулося від нього в Дніпро й почало тонути. То Барвінок тоді теж кинувся у воду й носом виштовхав його на берег… Ні, якщо й був хтось найдостойніший, аби стати Посланцем, — то це саме Барвінок!