Глиняні ноги

Ваймз понуро сидів за склянкою лимонаду. Йому потрібна була б лише одна-єдина чарка — і він чудово знав, чому її не замовлятиме. За однією чаркою пішов би десяток склянок. Але від цього розуміння легше зовсім не ставало.

Зараз тут була більшість денної зміни, плюс пару чоловік, що мали вихідні.

Хоча охайністю це місце не вирізнялося, він його полюбляв. Гудіння голосів навколо допомагало не застрягати в колі власних думок.

Однією з причин, чому пан Сирник дозволив своєму пабу перетворитися практично на п’ятий відділок Варти, був захист, який це давало. Вартові загалом були сумирними клієнтами. Перебравши, вони просто переходили з вертикального стану в горизонтальний, без масових бійок, великого галасу чи надмірного пошкодження обстановки. І ніхто ніколи не намагався його грабувати. Вартові дійсно дратуються, коли їм заважають пити.

Відтак пан Сирник здивувався, коли двері розчахнулися і всередину увірвалося троє чоловіків, напоказ розмахуючи арбалетами.

— Усім залишатись на своїх місцях! Хто ворухнеться — труп!

Біля барної стійки грабіжники зупинилися. Тепер здивувалися вже вони: схоже, їхня поява нікого з присутніх особливо не вразила.

— Неба ради, зачиніть хтось ті двері! — прогарчав Ваймз.

Найближчий до дверей Вартовий негайно виконав наказ.

— На засув, — додав Ваймз.

Троє злочинців роззирнулися. Картина, яка відкрилася їм, коли їхні очі призвичаїлися до напівмороку, за жанром мала би передбачати поняття зброєносності із сильним домішком шоломності. Але ніхто на картині не рухався. Всі дивилися на них.

— Що, хлопці, вперше в нашому місті? — поцікавився пан Сирник, протираючи бокал.

Найхоробріший з трійці помахав зброєю перед барменовим носом.

— Всі гроші негайно сюди! — заволав він. — Або, — додав він у зал, — вас обслуговуватиме мертвий бармен.

— Та, хлопче, в місті повно інших барів, — сказав хтось.

Пан Сирник і погляду не відірвав від келиха, який саме натирав до блиску.

— Я знаю, констеблю Стегнокусе, що це був ти, — спокійно сказав він. — З тебе за рахунком два долари тридцять пенсів, дуже дякую.

Нападники збились докупки. У шинках такого траплятися не повинно.

Їм почулося тихе шарудіння клинків, що їх видобувають із різноманітних піхов.

— А я раніше вас ніде не бачив? — поцікавився Морква.

— О боги, це він! — простогнав один із грабіжників. — Хлібомет!

— Я думав, пан Бронескибка повів вас до Гільдії злодіїв, — продовжив Морква.

— Та там вийшла певна суперечка про податки...

— Не кажи йому!

Морква ляснув себе по лобі.

— Податкові декларації! — скричав він. — Пан Бронескибка, мабуть, переймається, що я про них забув!

Грабіжники тепер тулилися один до одного так тісно, що скидалися на одну товсту шестируку людину, змушену багато витрачатися на капелюхи.

— Е... Вартовим же не можна вбивати, так? — спитав один із них.

— При виконанні — ні, — відповів Ваймз.

Найхоробріший з трійці раптом зробив різкий рух, схопив Анґву і ривком поставив її на ноги.

— Ми безперешкодно вийдемо звідси, або дівці кінець, ясно? — прохрипів він.

У залі почувся чийсь смішок.

— Сподіваюся, ти нікого не вб’єш, — сказав Морква.

— Як вирішу!

— Вибач, хіба я до тебе звертався? — здивувався Морква.

— Не хвилюйся, все буде гаразд, — відповіла Анґва. Вона роззирнулася, чи немає поблизу Смішинки, й зітхнула. — Що ж, панове, нумо закінчувати.

— Тільки не грайся з бідними мишками! — гукнули з залу.

Знову почулося хихотіння, та тут Морква розвернувся разом зі стільцем, і всі раптом щосили зацікавилися вмістом своїх кухлів.

— Все гаразд, — спокійно повторила Анґва.

Відчуваючи, що щось не так, але не розуміючи, що саме, грабіжники позадкували до дверей. Ніхто не ворушився, і вони відсунули засув та, продовжуючи тримати Анґву, вибралися в туман, зачинивши за собою двері.

— Може, треба було їх застерегти? — спитав констебль-новачок.

— Не заслужили, — відрубав Ваймз.

З вулиці почувся брязкіт обладунку, а тоді — довге, глибоке гарчання.

І — крик. І — ще один. І — третій крик, що складався із суміші «НІНІНІніні-нінінініНІ!.. гр-р-р, г-р-р!».

Об двері гупнуло щось важке.

Ваймз обернувся до Моркви.

— А у вас із констеблем Анґвою, — заговорив він. — У вас... е... все гаразд?

— Все добре, ваша милосте, — відповів Морква.

— Дехто міг би подумати що, е, можуть виникнути, е, проблеми...

Почувся глухий удар, а тоді — негучне булькання.

— Ми їх успішно вирішуємо, ваша милосте, — дещо підвищивши голос, сказав Морква.

— Я чув, її батько не в захваті від її служби тут...

— В Убервальді не надто шанують закони, ваша милосте. Там вважають, що закони — це для слабких суспільств. Барон не дуже переймається громадськими інтересами.

— Наскільки я чув, він збіса кровожерний.

— Вона хоче лишатись у Варті, ваша милосте. Вона любить працювати з людьми.

З вулиці знову почулося булькотіння. Об вікно зашкреблася чиясь рука. Та раптом її власник повністю зник із поля зору.

— Ну, не мені її судити, — сказав Ваймз.

— Так точно, ваша милосте.

Після кількох секунд тиші двері повільно відчинилися. Всередину, поправляючи одяг, увійшла Анґва і сіла на своє місце.