Глиняні ноги

Коли Міцнорук досягнув кінця сходів, молот ударив перший раз.

Коли він здолав половину шляху, по всипаній окалиною підлозі, супроводжуваний іншими робітниками, які бігли за ним слідом, молот ударив вдруге.

Коли він добіг до Діббука, молот ударив втретє.

Молот піднявся для четвертого удару...

— Пригніться! — заволав Міцнорук...

...голова ґолема розлетілася на друзки.

Коли завмерло відлуння, власник ливарні підвівся з підлоги і обтрусив одяг. По всій підлозі розкидало черепки і крихти випаленої глини. Молот злетів із кріплень і валявся біля ковадла, всипаний рештками ґолема.

Міцнорук боязко підняв шматок ноги, відкинув його вбік, нахилився знову й витяг з уламків дощечку.

Він прочитав:

СТАРІ ДОПОМОГЛИ НАМ!

НЕ ВБИЙ!

ГЛИНО ВІД ГЛИНИ МОЄЇ!

ГАНЬБА.

МЕНІ ШКОДА.

Бригадир зазирнув через Міцнорукове плече.

— Чому він це зробив?

— Звідки я знаю? — огризнувся Міцнорук.

— Я хочу сказати, по обіді він розносив чай, і все нормально, як завжди. Потім вийшов на пару годин — і на тобі...

Міцнорук знизав плечима. Ґолем — це всього лише ґолем, але від спогаду про те, як це спокійне обличчя лягає під гігантський молот, його пересмикнуло.

— Я тут чув на лісопилці, що на Затемницькій вулиці подумують, чи не продати їм свого ґолема, — сказав бригадир. — Він розпиляв цілу колоду червоного дерева на сірники чи щось таке. Може, мені піти з ними поговорити?

Міцнорук знову поглянув на дощечку.

Діббук завжди був небагатослівним. Він носив розпечені залізні бруски, виковував кулаками заготовки для мечів, вичищав шлак із печей, усе ще надто гарячих, щоб людина могла до них торкнутися... і ніколи не казав ані слова. Звісно, він і не міг би нічого сказати, та все ж Діббук завжди справляв таке враження, що він би й не хотів говорити, навіть якби міг. Він просто працював. Оце зараз він написав більше слів за один раз, ніж будь-коли раніше.

Вони промовляли до Міцнорука про чорний відчай — і про свідомість, носій якої закричав би, якби міг видати хоч звук. І це було маячнею! Речі не можуть вчиняти самогубств.

— Шефе? — спитав бригадир. — Я кажу, мені піти купити іншого?

Міцнорук віджбурнув дощечку геть і з полегшенням побачив, як вона розбилася об стіну.

— Ні, — сказав він. — Просто поприбирайте оце. І відремонтуйте клятий молот.

Після досить серйозних зусиль сержант Колон зумів-таки підняти голову вище краю канави.

— Ти... з вами все гаразд, капрале граф де Ноббс? — пробелькотів він.

— Не зна, Фреде. А чиє це лице?

— Моє, Ноббі.

— Дяка богам — я думав, моє...

Колон відвалився назад.

— Ноббі, ми лежимо в канаві, — простогнав він. — О-о-о.

— Ми всі лежимо в канаві, Фреде. Але дехто з нас бачить зорі...

— Ну, я бачу твоє обличчя, Ноббі. Якби ж то були зорі, було б куди краще, повір. Анумо...

Після кількох безуспішних спроб обоє, підтримуючи один одного, змогли-таки підвестися на ноги.

— Д-д-де ми, Ноббі?

— З «Барабана» ми точно пішли... Чому в мене простирадло на голові?

— Це туман, Ноббі.

— А що це за ноги?

— Думаю, це твої ноги, Ноббі. Мої ось.

— Так, так. О-о-о... Схоже, сержанте, я перебрав.

— Граф випив зайвий графин?

Ноббі боязко сягнув рукою до свого шолома. На нього хтось надягнув паперову корону. За вухом прилипло собаче лайно.

Це була та неприємна стадія пиятики, коли після кількох годин якісного сну в канаві до тебе наближається розплата похміллям — і при цьому ти досі трохи п’яний, що робить усе ще гіршим.

— Як ми тут опинилися, сержанте?

Колон спробував почухати голову, але шум від цього видався йому нестерпним.

— Гадаю... — почав він, старанно просіюючи напівстерті часточки своєї короткочасної пам’яті, — я... гадаю... здається, ми говорили щось про штурм палацу і визнання твого права на трон...

Ноббі вдавився цигаркою і ледве виплюнув її з рота.

— Ми ж цього не зробили, га?

— Ти кричав, що ми повинні це зробити...

— О боги... — простогнав Ноббі.

— Але, здається, десь у цей момент тебе знудило.

— Шо ж, це завжди на краще.

— Ну... під це діло потрапив Ретуз Хапугінс. Але він нас не наздогнав, бо об когось спіткнувся.

Колон раптом почав обмацувати свої кишені.

— І в мене ще лишилися гроші зі скарбнички, — зрадів він. Та тут сонячне сяйво амнезії затулила чергова хмара споминів. — Ну... пенсів зо три...

Масштаб катастрофи дійшов до Ноббі не одразу.

— Три пенси? — перепитав нарешті він.

— Ну, так... коли ти почав замовляти дорогу випивку на всіх присутніх... ну, ти ж не мав грошей, тому або мусив платити я, або... — Колон черкнув себе пальцем по горлу. — Чирк!

— Ти хочеш сказати, що ми оплатили в «Барабані» ще одну щасливу годину?

— Не те щоб щасливу годину, — пригнічено сказав Колон. — Швидше, стоп’ятдесятихвилинку екстазу. Ніколи б не подумав, що джин можна замовляти пінтами[43].

Ноббі спробував сфокусувати свій зір на тумані.

— Сержанте, ніхто не може пити джин пінтами.

— Я тобі так і казав, але хіба ж ти слухав?

Ноббі принюхався.

— Ми близько від річки, — повідомив він. — Спробуймо піти...