Глиняні ноги

Щось, що вже перебуває в кімнаті? Смішинка наказав покласти новий килим і перестелити ліжко. Що ще можна було зробити? Обдерти побілку зі стелі?

Що там Ветінарі сказав Смішинці про миш’як? „Ми покладемо його там, де ніхто не шукатиме зовсім...“»

Ваймз раптом усвідомив, що досі дивиться в книжку. Він не міг розібрати ані слова. Напевне, це був якийсь шифр. Знаючи Ветінарі, можна було не сумніватися, що жодна людина при здоровому глузді його не розшифрує.

Чи можна отруїти книжку? Але... що це дає? Є й інші книжки. Треба заздалегідь знати, що він постійно має справу саме з цією. І навіть тоді треба ще добитися того, щоб отрута постійно потрапляла в його тіло. Людина може вколотися раз, другий — а тоді берегтиметься.

Іноді Ваймза трохи турбувала власна підозріливість. Якщо почати розмірковувати, чи не можуть людину отруїти слова, то з тим же успіхом можна звинуватити шпалери в тому, що вони спричиняють божевілля. Тим паче, цей жахливий зелений відтінок винесе мозок кому завгодно...

Біп-біп-біп-дзинь!

— О ні...

— Це ваш будильник на шосту раннку! Вітання! Введіть-Своє-Ім’я, будь ласка, прослухайте свій розклад на день! Десята ран-н-нку...

— Заткнися! Слухай, що б я не розписав для себе на сьогодні, це точно не...

Ваймз затнувся. Опустив органайзер.

Він знову підійшов до столу. Якщо кожного дня мати справу з однією новою сторінкою...

Правитель Ветінарі мав дуже добру пам’ять. Але всім хоч щось та потрібно записувати, чи не так? Неможливо пам’ятати все до дрібниць. Скажімо, «Середа. 15:00 — царство терору; 15:15 — чистка ями зі скорпіонами...».

Він підніс органайзер до вуст.

— Зроби запис, — сказав він.

— Ура! Вперед! Тільки не забудьте спершу сказати «запис»!

— Поговорити з... а щоб тебе... Запис:

подумати про щоденник Ветінарі.

— Все?

— Так.

Хтось ввічливо постукав у двері. Ваймз обережно відчинив.

— А, Малодупку, це ви.

Ваймз моргнув. Із гномом щось було не так.

— Я зараз приготую дещо за рецептами пана Пончика, ваша милосте, — ґноминя поглянула на ліжко за Ваймзовою спиною. — О-о-о... вигляд у нього не дуже, еге ж?

— Покличте когось, щоб перенести його в іншу кімнату, — звелів Ваймз. — Накажіть слугам приготувати іншу спальню, гаразд?

— Так точно.

— А після того як вони це зроблять, оберіть навмання будь-яку іншу кімнату і перемістіть його туди. І поміняйте там усе, зрозуміло? Всі меблі, кожну вазу, кожен килимок...

— Е... так точно.

Ваймз завагався. Зараз він мусив торкнутися питання, яке турбувало його останні двадцять секунд.

— Малодупку...

— Ваша милосте?

— У тебе... е... у вухах... е?

— Сережки, ваша милосте, — нервово відповіла Смішинка. — Мені констебль Анґва дала.

— Справді? Е... гаразд... просто не думав, що Гноми носять прикраси, от і все.

— Ваша милосте, але ж ми відомі, наприклад, завдяки своїм персням[45].

— Так, звичайно.

«Персні — це ще гаразд, — подумав Ваймз. — Виготовляти магічні персні гноми вміють як ніхто. Але... магічні сережки? Ох, та гаразд. Менше знаєш — ліпше спиш». Сержант Щебінь, практично на інстинктивному рівні, ставився до допитів правильно. Він вишикував палацову прислугу перед собою і кричав на всю силу легенів.

«Ось вам і старий Щебінь, — думав Ваймз, спускаючись сходами. — Кілька років тому — пересічний грубезний троль, а зараз — цінний член Варти, звичайно, якщо даєш йому повторювати накази вголос, аби переконатися, що він усе зрозумів як слід. Його обладунок сяє навіть чистіше за обладунок Моркви, бо йому ніколи не нудно його полірувати. І він цілком опанував мистецтво правоохоронця в тому його прояві, в якому воно практикується більшістю правоохоронців всесвіту: сердито кричи на інших, поки вони не піддадуться. Від перетворення його на царство терору в одній особі нас рятує тільки те, що його мисленнєві процеси одразу йдуть під укіс при зіткненні з яким-небудь диявольським підступом — наприклад, коли хто-небудь банально все заперечує».