Глиняні ноги

— Я знаю, ви всі то зробили! — волав троль. — Якшо той, хто то зробив, не зізнає си, вся прислуга, і я си хочу сказати саме «вся», буде замкнена в головній міській тюрмі, а ключі ми викинемо! — він тицьнув пальцем у тілисту посудомийницю. — То ти зробила, зізнавай си!

— Ні.

Щебінь на мить замовк.

— Де ти була минулої ночі? Ану кажи!

— Звичайно, в ліжку!

— Ага, чули ми таке, ану зізнавай си, ти кожну ніч там?

— Звичайно.

— Ага, ану кажи, чи маєш свідків?

— Що за нахабство!

— Ага, свідків нема, значить, то ти зробила, зізнавай си!

— Ні!

— Гм...

— Добре, добре. Дякую, сержанте. На сьогодні достатньо, — промовив Ваймз, плескаючи троля по плечу. — Тут уся прислуга?

Він перевів погляд на шерег служників.

— Ну? Ви всі тут?

Шерегом пройшов рух, потім хтось обережно підняв руку.

— Мілдред Полегенько відсутня, ще відучора, — сказав власник руки. — Це покоївка верхніх поверхів. Вона прислала повідомлення, що мусить з’їздити до рідних.

Ваймз похолов.

— Хто-небудь знає, чому? — спитав він.

— Ні, ваша милосте. Всі її речі на місці.

— Гаразд. Сержанте, перш ніж здавати вахту, відправте когось розшукати її. А потім ідіть поспіть. Всі інші — беріться до своїх справ. О... пане Тулумбас?

Особистий секретар Патриція, який з нажаханим виразом спостерігав за вправами Щебеня, перевів погляд на Ваймза.

— Так, командоре?

— Що це за книга? Щоденник його високості?

Тулумбас узяв книжку до рук.

— Безумовно, схоже на те.

— Вам вдалося його розшифрувати?

— Я й не знав, що він зашифрований, командоре.

— Що? Ви ніколи в нього не зазирали?

— А для чого, ваша милосте? Він же не мій.

— Ви ж знаєте, що попередній секретар Ветінарі намагався його вбити?

— Так, ваша милосте. Мушу вказати, ваша милосте, що ваші люди вже провели зі мною досить виснажливий допит.

Тулумбас рознорнув книжку і здивовано здійняв брови.

— І що ж мої люди вам сказали? — поцікавився Ваймз.

Тулумбас замислено підняв очі вгору.

— Зараз згадаю... «То ти зробив, зізнавай си, тебе всі бачили, у нас купа свідків, то ж ти зробив, зізнавай си бігом». Гадаю, загалом це було так. А коли я сказав, що це не я, офіцер, який вів допит, здається, розгубився.

Тулумбас делікатно облизнув пальця і перегорнув сторінку.

Ваймз витріщився на нього.

У ранковому повітрі жваво лунали звуки пилок. Капітан Морква стукав у ворота лісопилки, доки вони таки не відчинилися.

— Доброго ранку, пане! — сказав він. — Я так розумію, у вас працює ґолем?

— Працював, — відповів лісоторговець.

— От лихо, ще один, — промимрила Анґва.

Це був уже четвертий випадок. Ґолем у ливарні поклав голову під молот, ґолем, що працював на каменярні, тепер являв собою лише ступні, які стирчали з-під двотонного вапнякового блоку, ґолема-докера востаннє бачили, коли він, по пояс у воді, йшов річкою в бік моря — а тепер і цей...

— Нічого не розумію, — пожалівся лісоторговець, стукаючи по ґолемових грудях. — Сидні каже, він розпиляв колоду до кінця, а далі підставив свою шию. А мені тут цілу партію ясеню треба до обіду розпиляти на планку. І хто тепер, скажіть, будь ласка, це робитиме?

Анґва підняла ґолемову голову. На обличчі застиг вираз глибокої зосередженості — наскільки взагалі можна говорити про вираз обличчя ґолемів.

— А, — згадав лісоторговець. — Альф казав мені, що вчора ввечері чув у «Барабані», наче ґолеми почали вбивати людей...

— Ведеться слідство, — урвав його Морква. — Отже, пане... Пребл Сцинк, чи не так? Це ж ваш брат володіє гасовою крамницею на Канатній? А ваша донька працює прибиральницею в Академії?

Чоловік роззявив рота від подиву. Але Морква знав усіх.

— Так...

— Ваш ґолем учора ввечері куди-небудь виходив?

— Ну, так, раннього вечора... Якийсь святий день, — Сцинк нервово переводив погляд з Моркви на Анґву й назад. — Тоді їх треба відпускати, інакше слова у них в головах...

— А потім він повернувся і працював цілу ніч?

— Так. А що він ще міг робити? А тоді приходить Альф на ранкову зміну, і от він бачив, що ґолем виліз із ями під пилорамою, постояв секунду, а тоді...

— Він учора не працював із сосновими колодами? — перебила Анґва.

— Саме так. Де я тепер швидко знайду ґолема, скажіть, будь ласка?

— А це що таке? — сказала Анґва.

Вона підняла з купи тирси фанерний квадратик.

— Це ж його дощечка для спілкування, авжеж? — вона передала знахідку Моркві.

— «Не вбий», — повільно прочитав Морква. — «Глино від глини моєї. Ганьба». У вас є які-небудь думки, навіщо він це написав?

— Та звідки мені знати, — здивувався пан Сцинк. — Вони постійно роблять яку-небудь дурню.

Його обличчя трохи посвітлішало.

— ‘гов, може, він черепком поїхав? Вловлюєте? Глина... черепком...

— Надзвичайно смішно, — суворо сказав Морква. — Я забираю це як речовий доказ. Гарного дня. — Чому ти спитала про соснові колоди? — поцікавився він у Анґви, коли вони відійшли подалі.

— Запах такої ж соснової смоли я відчувала в тому льосі.

— Соснова смола завжди пахне сосновою смолою, ні?

— Ні. Не для мене. Той ґолем там був.

— Вони всі там були, — зітхнув Морква. — А тепер вони накладають на себе руки.

— Життя, якого немає, не забереш, — сказала Анґва.