Глиняні ноги

Одного разу він його пробував. Тепер уже важко було пригадати, як так сталося, бо в ті часи алкоголь, який він вживав, зазвичай справляв ефект удару молотком по внутрішньому вуху. Напевне, роздобув десь гроші. Лише понюхати б його — і це буде як ціла Вепроніч. Лише понюхати...

І тоді вона каже: «Кумедно — минулої ночі так не вийшло!» — завершив капрал Ноббс.

Він осяяв усе зібрання усмішкою.

Якийсь час панувала тиша. Потім хтось у натовпі засміявся — тим негучним непевним сміхом, яким смієшся, коли не знаєш достеменно, чи не примусять тебе негайно замовкнути. Та слідом засміявся ще хтось. Потім підключилися одразу двоє. А тоді регіт охопив усіх присутніх.

Ноббі грівся у променях слави.

— А от іще один: заходить хапонець у бар з маленьким таким піаніно... — почав він.

— Здається, — твердо сказала вельможна Селашіль, — закуски вже подано.

— А свинячі ніжки є? — життєрадісно поцікавився Ноббі. — Миска свинячих ніжок — до «Молюскового» саме те.

— Зазвичай я кінцівок не їм, — відказала вельможна Селашіль.

— Та ну, сендвіч із ніжкою... Ніколи не пробували? Смакота, — запевнив Ноббі.

— Але... здається... це не найтонші наїдки? — промовила вельможна Селашіль.

— Та ну, шкуру можна зрізати, — заспокоїв Ноббі. — Навіть ратиці. Якщо ви такі ніжні.

Сержант Колон розплющив очі й застогнав. Голова тріщала. Його чимось вдарили. Можливо, стіною.

Крім того, його ще й зв’язали. По руках і ногах. Він лежав у темряві — здається, на дерев’яній підлозі.

У повітрі стояв жирний запах, який видавався знайомим, проте дратівливо невпізнаваним.

Коли його очі звикли до темряви, він почав розбирати прямокутник із ледь помітних світляних ліній, що, напевне, позначали двері. Також до нього долітала ледь чутна розмова.

Колон спробував піднятися на коліна і загарчав, коли його голову пронизав ще сильніший біль.

Коли тебе зв’язують — це не до добра. Звичайно, це суттєво краще, ніж коли тебе вбивають, але це також може означати, що тебе просто збираються вбити дещо пізніше.

«Ніколи такого ще не траплялося, — сказав він собі. — За старих часів якщо злодія й ловили на гарячому, то насправді йому лишали відчинені двері для втечі. Зате й господарі поверталися додому без зайвих дірок в організмі».

Використовуючи кут між стіною та якоюсь величезною скринею, він таки зумів підвестися. Це не те щоб дуже покращило його становище порівняно з попереднім — і все ж, коли дзвони в голові притихли, він незграбно дострибав до дверей.

По інший бік від них продовжували гудіти голоси.

Проблеми в цьому будинку мав не лише сержант Колон.

— ...дурню! І для цього

ти притяг його сюди? У Варті є перевертень! Ах-ха. Не з ваших отих покручів. Вона — чистопородна. Кинь монетку, то вона нюхом відчує, як та впала!

— Може, вб’ємо його, а тіло десь сховаємо?

— Думаєш, вона не відчує різниці між живим і мертвим тілом?

Сержант Колон ледь чутно застогнав.

— То відведемо його подалі, поки туман кругом...

— Ідіоте, вони вміють відчувати й страх. Ах-ха. Ну чому ти не дав йому просто тут усе оглянути? Що він побачив би? Я цього мента знаю. Старий жирний боягуз з усіма інтелектуальними здібностями, ах-ха, кнура. Від нього постійно так і тхне страхом.

Сержант Колон від душі сподівався, що наразі від нього не тхне чим-небудь іншим.

— Відправ до нього Мешугу, ах-ха.

— Ви впевнені? Він починає поводитись дивно. Вештається вулицями й волає в ніч — а вони ж наче до цього не пристосовані. А ще він тріскається. Цим тупим ґолемам можна довіряти лише в тому, що вони не зроблять нічого як нале...

— Та всі знають, що ґолемам не можна довіряти. Ах-ха. Подбай про нього!

— Я чув, що Ваймз...

— Про Ваймза вже подбав я!

Колон тихо, як тільки міг, сперся на двері. Він уявлення не мав, що за Мешугу створили ґолеми, проте звучання слова навіювало думку про те, що краще бути де завгодно, аби подалі від цієї штукенції.

Якби він був таким же винахідливим типом, як Сем Ваймз чи капітан Морква, він би... знайшов цвях абощо і розколупав би ці мотузки, чи не так? Мотузки були затягнуті дійсно туго і сильно врізалися в його зап’ястя, бо були ну дуже тонкими, ненабагато товщими за струну, і зав’язані вони були кілька разів. Якби він міг знайти щось, щоб їх перетерти...

Та, на жаль — і всупереч будь-якому здоровому глузду, — зв’язаних ворогів іноді бездумно кидають до приміщень, геть-чисто позбавлених цвяхів, годящих гострих камінців, скляних скалок чи навіть, в ідеальному випадку, достатньої кількості старих запчастин та інструментів, аби зібрати цілком функціональний бронеавтомобіль.

Він примудрився знову стати на коліна і засовав зв’язаними руками по щілинах підлоги й стін. Підійшла б навіть звичайна трісочка. Металевий уламок. Широко відчинені двері з написом «СВОБОДА». Він погодився б на будь-що.

Але надибав він тільки крихітне кружальце світла на підлозі. Колись давно з дошки тут випав сучок, і крізь отвір проходило світло — тьмяне помаранчеве світло.

Колон ліг і притулив до отвору око. На жаль, це привело в безпосередню близькість до отвору і його носа.

Сморід звідти йшов несамовитий.