Глиняні ноги

— Тільки спробуй щось ляпнути про мої ноги! — промовила вона, застережно махаючи пальцем.

— Е... — ґном швидко роззирнувся і нахилився ближче. — Е... це... помада?

— Так! І що?

— Е... — ґном нахилився ще ближче, роззирнувся знову, тепер уже зовсім по-змовницьки, і стишив — точніше, стишила — голос:

— Е... а даси покористуватися?

Анґва та Морква крокували крізь туман у тиші, яку порушували лише чіткі й короткі вказівки Анґви.

Потім вона зупинилася. До цього моменту запах Дорфла — чи принаймні свіжий слід задавненого м’яса та коров’ячого посліду — досить прямо вів до району, де була розташована бійня.

— Він звернув у цей провулок, — сказала вона. — Це майже в протилежний бік. І... пересувався швидше... і... запах багатьох людей та... сосисок?

Морква кинувся бігом. Багато людей та запах сосисок означали чергову виставу вуличного театру, яким і було життя в Анк-Морпорку.

Далі у провулку він побачив натовп. Цей натовп явно перебував тут уже певний час, оскільки край нього видніла знайома постать із візочком; витягаючи шию, вона намагалася дивитись через голови.

— Що відбувається, пане Нудль? — спитав Морква.

— А, кепе, привіт. Та ґолема зловили.

— Хто зловив?

— Та якісь типи — ось щойно кувалди притягли.

Перед Морквою стояла щільна стіна людей. Він склав руки, встромив їх між двома найближчими глядачами і розсунув тих у боки. Лаючись і опираючись, натовп розступався перед ним, як води морські перед пророком найвищого класу. Загнаний у глухий кут Дорфл вивищувався у кінці провулка. До нього обережно наближалося троє чоловіків із кувалдами; вони мали типовий вигляд вуличних хуліганів, жоден з яких не прагне завдати першого в бійці удару, бо боїться, що другий дістанеться йому.

Ґолем відступав, прикриваючись шиферною табличкою, на якій було написано:

Я КОШТУЮ 530 ДОЛАРІВ.

— Гроші? — промовив один із чоловіків. — Ви, потвори, більше ні про що не думаєте!

Від удару кувалди табличка розлетілася на друзки.

Чоловік спробував замахнутися знову. Коли кувалда не зрушилася з місця, він ледь не полетів сторчголов.

— Коли все, що ти маєш, — це ціна, то й думати можеш тільки про гроші, — спокійно сказав Морква, вириваючи кувалду з його пальців. — Що це ви виробляєте, друже?

— Вам нас не спинити! — пробурчав чоловік. — Всі знають, що вони неживі!

— Але я можу затримати вас за навмисне пошкодження чужого майна, — вказав Морква.

— Один із них убив того старого жерця!

— Вибачте? — перепитав Морква. — Вони ж неживі, як же вони можуть скоїти вбивство? Наприклад, меч, — він витягнув свого меча, який ковзнув із піхов із майже шовковистим звуком. — Він теж неживий, і навряд чи ви, пане, звинуватите саме меча, якщо хтось його у вас устромить.

Чоловікові очі ледь не перекосилися, коли він спробував сфокусувати їх на лезі.

Анґва вкотре відчула спантеличення діями Моркви. Він же не погрожував. Не погрожував. Він використав меча саме як... наочний приклад. Та й по всьому. Якби він почув, що хтось сприйняв це інакше, то був би неабияк вражений.

Щось у ній сказало: «Треба бути дійсно складною особистістю, аби бути таким простим, як він».

Чоловік сковтнув.

— Влучно сказано, — вимовив він.

— Так, але... Їм не можна довіряти, — сказав іще один з кувалдою. — Весь час крутяться навколо й ніколи нічого не кажуть. Що в них на умі, га?

Він копнув Дорфла ногою. Ґолем злегка похитнувся.

— Так ось, — сказав Морква. — Саме це я й намагаюся з’ясувати. Наразі ж я змушений просити вас розійтися у своїх справах...

Третій ґолемоборець лише нещодавно прибув до міста і приєднався до цієї справи просто за компанію.

Він зухвало здійняв кувалду і роззявив уже рота, щоб сказати: «Та невже?» — але затнувся, бо, здавалося, під самим вухом почув гарчання. Воно було низьким і м’яким, але якісь його обертони проникали в найпотаємніші вузли його спинного мозку, де натискали на кнопку з написом «Первісний Жах».

Він обернувся. За його спиною виявилася вродлива Вартова, яка приязно йому посміхнулася. Це означало, що куточки її вуст піднялися, відкривши всі її зуби.

Він упустив кувалду собі на ногу.

— Чудово, — сказав Морква. — Я завжди казав, що добрим словом і посмішкою можна добитися всього.

Навколишні дивилися на нього з тими самими виразами облич, що завжди з’являвся у тих, хто бачив капітана в дії.

Цей вираз викликався виносом мозку, який ставався від усвідомлення того факту, що він і справді вірить у власні слова. Від такої неймовірної неадекватності просто дух забивало.

Юрма позадкувала, а потім усі поквапилися геть із провулка.

Морква обернувся до ґолема, який, упавши на коліна, намагався скласти уламки своєї таблички.

— Ходімо, пане Дорфле, — сказав він. — Решту дороги ми пройдемося з вами.

— Ви з глузду з’їхали? — спитав Шкарпетка, намагаючись зачинити двері. — Ви хочете, щоб я прийняв оце назад?

— Він — ваша власність, — сказав Морква. — А його намагалися розбити.