Читаем І будуть люди полностью

— Ой боженьку! — вигукнула Олеся, що на хвилинку заскочила до кімнати напитись води. Пила — не пила, тільки кухоль намочила у воду, а тоді кинулася до пораненого. — Та чи ви й справді задихнутися хочете?

Вітром війнула по хаті, відчинила одне вікно й друге, напустила в хату свіжого весняного повітря, сонячного пружного проміння, радісного пташиного щебету. Повернулась до Федора, сама немов зіткана з отієї весняної благодаті, не втримала осяйного усміху, що так і забринів у її великих проліскових очах.

Федько кинув цигарку, звівся на лікоть, так і потягнувся назустріч дівчині, не спускаючи з неї захоплених очей: лежачи в осточортілій постелі, встиг Світличний закохатися на смерть в Олесю!

Олеся стоїть посеред кімнати, сяє святково очима, а підходити не підходить, хоч як Федір кличе її.

— Еге, ви зразу ж обійматися кинетесь!

— Та ні ж! — аж клянеться Федько, і очі його такі чисті й невинні, що він сам би повірив їм, якби тільки міг на них глянути. — От побий мене бог, якщо хоч руку простягну!

— Кажіть так, я й звідси почую.

— Не почуєш, Олесю, — умовляє далі Федько. — Я ось і руки за спину закладу: дивись, — і ховає за спину руки.

Олеся сторожко підходить до нього, ладна відскочити при першому ж підозрілому рухові, а очі так і зоріють неприхованим щастям: їй теж не байдужий Федько!

— Ну, кажіть уже, бо мені ніколи!

— Олесю, — шепоче Світличний, ледве ворушачи губами, — поцілуй мене, Олесю.

І, звичайно ж, Олесею, що не чує нічого, оволодівав цікавість. Ота одвічна, жіноча, що згубила ще її праматінку Єву, коли та — кров із носа! — захотіла довідатись, чи тільки для того, щоб їсти, сотворив бог вуста. Напружена увага відбивається на дівочім обличчі, а лукавий Федько ще тихше ворушить губами.

— Ага, попалася!

Олеся скрикнула, смикнулася, та де ж видерешся з сильнющих оцих рук!

— Пустіть!.. Ну, пустіть!..

— Ось поцілую, тоді й пущу! — каже Федько, невблаганно притягаючи її до себе. — Ось обіймемося… любенько… гарненько…

Отут і застає їх Таня. Червона, пом’ята, з очима, повними сліз, вибігає Олеся з хати, Федько ж довго кашляє і, уникаючи дивитись на дорогеньку сеструню (чорти її носять!), питає:

— А що, Таню, тепло надворі?

— Федю! — звертається до брата сестра, і голос її повниться докором. — Що ти мені обіцяв?

— А що? — з найневиннішим виглядом запитує брат.

Танине миле обличчя стає таким урочисто-суворим — ну, точнісінсько, як у святої Варвари, що на іконі!

— Ти обіцяв мені не чіпати Олесю!

— Я? — дивується щиро Федько. — Коли я міг дати отаку дурну обіцянку?

— Федю! — з докором вигукує сестра.

Тоді брат не витримує. Жбурляє у вікно щойно запалену цигарку, різко повертається до сестри, питає сердито:

— А як я її люблю — що накажеш робити?

— Ти, Федю?.. Ти? — аж відступає, вражена, Таня.

— Та вже ж не мій жеребець, — похмуро каже Федько, і Таня, приголомшена, налякана оцим раптовий вибухом людської оголеної щирості, не знає, що відповісти братові.— Ну, чого так дивишся на мене?.. Думаєш, мені рана пече?.. Мені ось де пече!.. Ось де болить!.. — стукає себе в груди Федько. — Люблю я її!.. Чуєш, люблю! — кричить він Тані просто в обличчя, вискалюючи зуби. І так же раптово згаснувши, з якоюсь похмурою приреченістю додає: — Я, може, уже й сам не радий цьому, а от ускочив — жити без неї не можу…

Танине обличчя проймається жалем. Як колись, у дитинстві, вона сідає на ліжко, кладе на упертющу братову голову худеньку ручку свою, пестливо пригладжує непокірне волосся, а він заривається обличчям у подушку, завмирає,— лежить, наче велика скривджена дитина.

— Бідний ти, бідний, — щиро жаліє сестра. — Ти ж на ній женитись не можеш.

— Чому? — питає глухо в подушку Федько.

— Так вона ж — рідна Оксенова сестра! А ти — мені брат.

— Ну й що з того?

— Це великий гріх, коли ви поженитесь.

Федько поворушив плечима, посопів у подушку!

— Все одно женюсь!

— Бога бійся, Федю!

— Плював я на бога!

Таня аж похолола від такого нечуваного блюзнірства. Аж із ліжка зіскочила, бо, здається їй: вдарить зараз блискавка, спалить і брата, і її. «Господи, прости! Помилуй! Зглянься!» — кричала-молила вона, боячись навіть глянути в бік ікони: в бога, мабуть, зараз були страшні, спопеляючі очі.

До вечора ходила сама не своя, а потім вирішила поговорити ще з зовицею. Про те ж, щоб поділитися новиною із Оксеном, боялася навіть подумати.

При перших же словах Олеся розплакалася, ввіткнулася обличчям у невістчине худеньке плече, і Таня тільки зітхнула, безпорадно опускаючи руки: любить! Встиг закрутити їй голову і тепер не поступиться: хай смертю загрожують, а він не впустить свого! Занадто добре знала вона свого братика, щоб сумніватися в цьому.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Хромой Тимур
Хромой Тимур

Это история о Тамерлане, самом жестоком из полководцев, известных миру. Жажда власти горела в его сердце и укрепляла в решимости подчинять всех и вся своей воле, никто не мог рассчитывать на снисхождение. Великий воин, прозванный Хромым Тимуром, был могущественным политиком не только на полях сражений. В своей столице Самарканде он был ловким купцом и талантливым градостроителем. Внутри расшитых золотом шатров — мудрым отцом и дедом среди интриг многочисленных наследников. «Все пространство Мира должно принадлежать лишь одному царю» — так звучало правило его жизни и основной закон легендарной империи Тамерлана.Книга первая, «Хромой Тимур» написана в 1953–1954 гг.Какие-либо примечания в книжной версии отсутствуют, хотя имеется множество относительно малоизвестных названий и терминов. Однако данный труд не является ни научным, ни научно-популярным. Это художественное произведение и, поэтому, примечания могут отвлекать от образного восприятия материала.О произведении. Изданы первые три книги, входящие в труд под общим названием «Звезды над Самаркандом». Четвертая книга тетралогии («Белый конь») не была закончена вследствие смерти С. П. Бородина в 1974 г. О ней свидетельствуют черновики и четыре написанных главы, которые, видимо, так и не были опубликованы.

Сергей Петрович Бородин

Проза / Историческая проза