Читаем І будуть люди полностью

Тепер побачив і Гайдук: від Марусиної могили, щосили вимахуючи руками, на них бігла якась постать. Микола, висмикнувши з-за пазухи нагана, поклав вороноване дуло на лікоть, став виціляти, але Гайдук сердито вдарив його по руці:

— Ти що, дурню!..

— А що?

— Хочеш, щоб оті почули?.. Зачекай, хай набіжить, ми його тоді ножичком… Ножичком — святе діло: любенько, тихенько, — бубонів він, не спускаючи очей із незнайомця.

— Тату, та це ж Федько! — зраділо вигукнув Микола і, звівшись на коліна, замахав рукою: — Федь!.. Сюди!..

Федько зупинився, наче наткнувся на стіну, а потім зненацька позадкував, витріщивши перелякано очі.

— Не віриш, що живі? — посміхнувся невесело Гайдук, коли хлопець, трохи віддихавшись, ліг поруч з ними. — Живі, Федю, живі й помирати ще не збираємося, — і, підозріло посвітивши на парубійка очима: — А ти як звідти вирвався?

— А мене пустили! — видихнув радісно Федько і осліпив Гайдука такою ясною білозубою усмішкою, що той аж примружився. — Паняй, кажуть, та не попадайся…

— Чим же ти їм так догодив? — уїдливо допитувався старий.

— І сам того, дядьку, не знаю, — збуджено засміявся Федько. — Я в нього, дядьку, стріляв, та не вбив!

— У кого?

— Та в командира ж… тільки ногу йому продірявив… А він ще й лаяв, що стріляти не навчився. «Який ти, — кае, — бандит, коли ти стріляти не вмієш! — оповідав Федько, і великий рот його все складався в усмішку. — Бери, — кае, — ноги на плечі й мотай, поки цілий…» Я й побіг…

Федько витер рота долонею, дивлячись на Гайдука світлими, обрамленими білими віями очима. «Коли б ви знали, який я радий!.. Як нестямно радий, що зацілів! — казали ті очі. — Що мене оті страшні люди, які вимахували шаблюками, не порубали, не розстріляли, а пустили додому!..»

— Те-те-те: пустили?.. Повезло ж тобі, синку!.. Видно, матуся твоя якраз молилася богові, от її гаряча молитва до бога й дійшла! Тепер гуляй — будь здоров! — Гайдук похитав головою, дивуючись безконечній милості божій, з награною веселістю сказав: — От нас і троє. А бог трійцю любить. Проберемося ми, хлоп’ята мої, тихенько та любенько до гряниці…

— До якої гряниці? — витріщився Федько.

— До отієї,— показав на захід рукою Гайдук. — У Польщу. Там переждемо-пересидимо, поки отут переколотиться… Бо недовго комуністам панувати… Чує моє серце — недовго… Отоді ми й повернемось… і спитаємо любенько в декого, як він у нашого брата-хазяїна добро забирав… Так-то, синку…

— Я за гряницю не піду! — сказав раптом Федько. Обличчя його вже було не веселе, а похмуре і вперте.

— Як то не підеш? — здивувався Гайдук. — А куди ж ти підеш?

— Додому… До матері…

— Так ти додому й дійдеш! Та тебе ж іще по дорозі гапеушники упіймають — відразу до стінки приставлять! У банді був? Був. Комисарів вішав? Вішав. Так получай же свої дев’ять грамів!..

— Я не вішав! — заперечив, мало не плачучи, Федько. — То ви, дядьку, вішали!

— А вони, ти думаєш, розбиратимуться? Ловитимуть мене та питатимуть, чи справді Федько не вішав отих комисарів? — глузливо спитав Гайдук.

— Мене сам командир пустив! — вигукнув Федько, з ненавистю дивлячись на старого, що розбивав йому надію на щасливе повернення додому. — Він сам мені сказав: «Паняй, тезко, додому!»

— А ти не кричи… Не кричи… Криком, синку, мене не злякаєш… А я тобі правду кажу: підеш додому — не довго проживеш на білому світі.

— Все одно я з вами нікуди не піду! — уперся Федько. — Не потрібна мені ваша гряниця!

Гайдук знову заходжується умовляти хлопця. Страхає розстрілом, згадує бога, який дивиться зараз із неба і аж головою хитає, дивуючись нерозважливості оцієї дитини своєї.

— Не я зараз — сам бог вустами моїми застерігає тебе: не послухаєшся, попадешся в лапи червонопузим — і собаки тебе загребуть… Жалко мені тебе, як рідного сина жалко! — аж руку поклав на простоволосу голову хлопця Гайдук. — Того й кличу з собою…

Федько мотнув головою, скинув руку свого отамана, і в того відразу ж потемніло обличчя:

— Так не підеш із нами?

— Я додому хочу…

— А хто на нас доносити буде?

— Я додому хочу…

— Ну, що ж, іди, бог з тобою, — помовчавши, промовив Гайдук. — Не слухаєшся мене, старого, то й пропадеш ні за цапову душу!.. О… хто то біжить?

— Де? — в один голос спитали хлопці.

— Та ондечки… он… Та не туди, Федю, дивишся — в бік могили дивись!

Федько сп’явся на коліна, витягнув худу шию із широкого брудного коміра, розшитого червоними хрещиками. Гайдук вихопив із кишені нагана, приставив до хлоп’ячого вуха, спустив курок.

Глухо стукнув постріл, голова Федькова різко смикнулася набік, а сам він упав, забився в конвульсії, шкребучи ногами землю, видираючи пальцями густу зелену траву. Потім затих, занімів, тільки вітерець ворушив на потилиці світле волосся та, тихо булькаючи, витікала з вуха кров.

— Тату, навіщо?!

Безтямними, повними жаху очима дивиться Микола на нерухоме тіло Федька, невелике озерце крові, що парує рудуватим димком, обтікаючи ввіткнуте в землю обличчя. І, впираючись долонями в землю, відсувається далі, далі, аж на край улоговини.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Хромой Тимур
Хромой Тимур

Это история о Тамерлане, самом жестоком из полководцев, известных миру. Жажда власти горела в его сердце и укрепляла в решимости подчинять всех и вся своей воле, никто не мог рассчитывать на снисхождение. Великий воин, прозванный Хромым Тимуром, был могущественным политиком не только на полях сражений. В своей столице Самарканде он был ловким купцом и талантливым градостроителем. Внутри расшитых золотом шатров — мудрым отцом и дедом среди интриг многочисленных наследников. «Все пространство Мира должно принадлежать лишь одному царю» — так звучало правило его жизни и основной закон легендарной империи Тамерлана.Книга первая, «Хромой Тимур» написана в 1953–1954 гг.Какие-либо примечания в книжной версии отсутствуют, хотя имеется множество относительно малоизвестных названий и терминов. Однако данный труд не является ни научным, ни научно-популярным. Это художественное произведение и, поэтому, примечания могут отвлекать от образного восприятия материала.О произведении. Изданы первые три книги, входящие в труд под общим названием «Звезды над Самаркандом». Четвертая книга тетралогии («Белый конь») не была закончена вследствие смерти С. П. Бородина в 1974 г. О ней свидетельствуют черновики и четыре написанных главы, которые, видимо, так и не были опубликованы.

Сергей Петрович Бородин

Проза / Историческая проза