І будуть люди

— А ти що ж хотів, щоб видав? — вовком визвірився на сина старий. — Тепер такі часи: не ти його, дак він тебе!.. Бач, командир його пустив! А мо' саме для того, щоб вивідав, де ми з тобою, та на слід наш навів?

Син мовчав, щосили стуляючи щелепи, щоб не зацокотіти зубами. Гайдук же перехрестився, задерши до неба обличчя:

— От і довелося на свою душеньку невільний гріх прийняти… І казав же йому, й умовляв: пішли, Федю, з нами! Дак не схотіло, дурне, довело до гріха!.. Незвідані путі твої, господи, не знає людина, куди вона йде і що з нею буде…

Позітхавши та помолившись, Гайдук перевернув забитого на спину (любив в усьому порядок), витер травою від крові обличчя, обережно стулив повіки на світлих, повних болісного здивування очах, склав на грудях руки з пом’ятою зеленню поміж зчепіреними судорожно пальцями; жалко, що свічечки немає, свічечку б покійникові — і знову задер побожне обличчя до неба, возносячи молитву за новопреставлену душу раба божого Федора.

А ввечері, коли сутінки виповнили простір, і поля, і гаї, і байраки, і всі добрі та лихі сліди людських діянь потонули в густіючій темряві, коли навіть і небо затулилося хмарами, пильнуючи, щоб жодна зірка не подивилася вниз, залишили Гайдуки свій тимчасовий непевний притулок та й рушили в далеку дорогу на захід.

Йшли з ночі в ніч, залягали щоранку в ярах, у чагарниках, прало їх дощами, било вітрами, пекло сонцем, мочило росою, і страх кусав їх невтомно за п’яти, а голод не злазив із їхніх плечей. Помарніли, схудли, аж проступили гострі вилиці, аж запали глибоко очі, що горіли гарячковим неспокійним вогнем, обросли брудною щетиною — не люди, а якісь двоє страшних волоцюг: зустрінешся з такими на безлюдній дорозі — від страху помреш.

Жили з того, що вдавалося вкрасти на хуторах (села обходили стороною) або відібрати в одиноких перехожих.

Якось стріли пастушка — зірвали з нього торбу, тут же роздерли її, вириваючи один в одного з рук, хапали теплі ще картоплини, їли прямо із кожурою, а хлопець, звільнившись від торби, забіг з переляку світ за очі, і ще довго потім возила його матінка по знахарках виливати переполох.

А Гайдук, схаменувшись, бідкався:

— Як же ми його впустили?.. Наведе, чортеня, на слід, бачить бог, наведе!

Вдруге, коли зупинилися переднювати в невеликому, густо порослому ліщиною переліску, проснувся Микола від чийогось голосу. Схопився, наставив наган, але нікого чужого не було, тільки батько, простягнувши до кущів руку, солодко прицмокував язиком, тихенько кликав:

— Мань… мань… мань…

Микола так і похолов: йому здалося, що батько збожеволів. Аж тут затріщало, загойдалося віття, кущі розсунулись, і до них вийшла корова, довірливо потяглася до батькової руки вологою мордою.

— Мань… мань… мань… Іди сюди, мань, — кликав далі батько тварину. Взяв однією рукою за рога, а другою ласкаво поляскував по обвислій шиї, проводив долонею по боці,— Стій отак, стій.

Обережно обійшов її, нахилився, помацав рукою повне, аж набрякле вим’я з тугими дійками…

«Чи не доїти тато зібралися? — подумав Микола, і в ніс йому так і шибонув теплий дух молока, а живіт звела судорога. — Так ні в що ж!»

Але батько й не збирався доїти. Присів і, широко розставивши ноги, неповним бузівком присмоктався до однієї з дійок. Корова повернула голову, неспокійно смикнулася та й поставила гостру ратицю на батькову ногу (чоботи, лягаючи спати, тато зняли). Батько відразу ж випустив дійку, засичавши, щосили стусонув кулаком корову в бік, аж загуло у неї всередині, і тварина, переступивши, наступила йому вже на другу ногу.

Свічкою став біля корови Гайдук, затрусився від несамовитого болю! Микола рачки поповз по траві, завиваючи від сміху, старий же, лютими стусанами прогнавши кляту тварину, стрибав то на одній, то на другій нозі, кленучи на чім світ стоїть і корову, і її невідомого господаря.

В ту ніч пішов старий Гайдук у дорогу босоніж: не міг взути чоботи на розпухлі ноги.

— Хоч чоботи збережуться — довше носитиму, — втішав він себе, намагаючись ступати на п’ятки, щоб не так боліли відтоптані пальці.

А на другу ніч чоботи вже були йому не потрібні: за десяток верстов від кордону, від отієї гряниці, за якою чекала на нього безпека і спокій, вдарила йому між лопатки гаряча червоноармійська куля, і він тільки встиг гукнути синові: «Тікай!» — та й упав обличчям у землю. І коли погоня підбігла до Гайдука, він уже конав, і остання думка його була про чоботи, що не встиг передати синові: пропадуть тепер чоботи!