І будуть люди

— Не чужими руками? — перепитує Ганжа та й переводить погляд на свої укорочені долоні. Лежать вони перед ним на столі, непорушні, важкі, і Ганжа розглядає їх з якимось болісним задумом. І всі присутні мимоволі дивляться на них, і Оксен теж не може одірвать од них погляд. — Чесною працею? — допитується Ганжа. Зводить нарешті голову, дивиться прямо на Оксена: неприязною свинцевою сиззю наливаються тепер очі його. — Що ж, може, й так… Може, й справді твій рід жив тіки з чесної праці… Нікого не визискував, не грабував… А ми, нечестивці, безпричинно кривдили тебе оці всі роки. І тебе, і все твоє святе та боже сімейство… Жаль, що я невіруючий, а то змалював би з тебе, Оксене, ікону та щодня і молився б на неї…

За спиною в Оксена, що стоїть перед столом голови, лунає уїдливий смішок.

— Бог вам суддя, Василю! — відповідає ображено Оксен. — А я, як перед Христом, присягаю: ніколи громаді зла не заподіяв!

— Е, не грішіть, Оксене, не грішіть! — встряє до розмови Іван Приходько. Сидів до цього аж в кутку, навпочіпки, спершись спиною на вичовгану до рудої глини стіну, смалив цигарку з «дайтеякщовамнежалко» тютюну і аж посмикувався від бажання й собі хлюпнути гарячого до суперечки.

— І ви, Йване, туди ж! — докірливо похитав головою Оксен. — Нема, видно у вас бога в серці…

— А у вас був? — спаленів відразу Іван та й вискочив задерикуватим півником на середину кімнати. Став перед Оксеном, наставив супроти нього великого прокуреного пальця з чорним надломленим нігтем. — Ось подивіться, людоньки, на нього, який він святий та божий! А лісок пам’ятаєте?!

— Який лісок?

— Отой самий… Отой, що ми в чотирнадцятім громадою у пана було торгували… Хто нам тоді дорогу перебіг? Може, забули, Оксене?

Оксена відразу ж кидає в жар. Відчуває насторожену, ворожу до себе увагу дядьків і з запізнілим каяттям картає себе за те, що затіяв розмову на людях. Та звідки ж він знав, що цей клятий Іван згадає про отой лісок!

— Це щось для мене нове, — підсипає жару Ганжа. — Розкажіть-но, Іване.

— Та що тут і розказувати! Торгували ми ото всією громадою в пана лісок… вже були зовсім сторгувалися… а Івасюта й перебіг нам дорогу… Пішов потай до пана та й підкинув зайву сотню… Пан йому й уступив отой ліс. А громаді — дулю із маком!

— Ще й просив пана, щоб нікому про це не казав. А пан другого дня нам усе й виказав: «Торгуйте тепер, люди, в Івасюти, бо я йому вже продав…»

Оксен уже не повертається на той, другий, голос. «Господи, коли то було, а вони й досі очі виймають!.. Порятуй мене, боже, од людської заздрості!» Але зводиться з-за столу Ганжа — і тут уже не допоможе жодна молитва!

— Що, дядьки, може, й справді забудемо Івасютам всі кривди та й приймемо до нашого гурту? Наймитів він не мав…

— Як то не мав? — аж підскакує Приходько. — А Христину забули?

— Яку Христину? — удає, що він нічого не знає, Ганжа. — Яку Христину, Оксене?

— Бійтесь бога, Іване! — допечений до живого, повертається до Приходька Оксен: голос його аж тремтить від образи. — Хай вам бог простить, якщо ви вже мені й Христиною очі виймаєте!

— А хто ж тоді у вас наймитував, як не Христина?

— Та то ж моя родичка! — мало не плаче Оксен. — Жінка ж у мене народила дитину… треба ж було якусь поміч узяти!

— А ми своїм дуже поміч беремо? — наскакує на Івасюту Приходько. — Он моя… Іще й піт не обсох після пологів, а вона уже за серпа та на поле… То чим моя гірша вашої? Що не вчилась по гімназіях, як легкий хліб їсти?

— Дак то ж панська кісточка! — глумливий бас од порога. — Куди вже нашим, репаним…

— Що ж, спасибі й на цьому, — тихо каже Оксен. Брови йому тремтять, посіпуються кутики вуст під густими пшеничними вусами. — Йшов я сюди з відкритою душею, надіявся…

— І даремно надіявся! — обриває жорстоко Ганжа. — Не для того ми свою кров проливали, щоб отаким, як ти, ворогам нашої влади руку подавати!

— Який же я ворог?

— Класовий!

— Це, знацця, як на отій картинці, що в газеті була, — втручається Приходько. — З обрєзом при боці, ще й отакенними зубами. А під нею так і написано: класовий враг, тоїсть — куркуль…

— Де ж у мене обріз?

— Дак хіба ж я кажу, що то вас змалювали, Оксене! — відразу ж знайшовся Іван. — То, мать, не з нашого й повіту, бо на ньому картуз городського хвасону. А у вас же ондечки й картуз не такий…

Ганжа знову повертається до Івасюти суворим обличчям:

— От що, Оксене… Дає тобі Радянська влада жити — сиди і не рипайся. Хоч я, чесно сказати, давно б уже отаких, як ти, з корінням повиривав би. Щоб і на розплід не лишилося!

— Спасибі й на цьому, — повторює гірко Оксен та й обертається до дядьків, шукаючи підтримки. — От ти, Іване, чи не приходив колись до мене позичати хліба, щоб дотягнути до нового?.. Або ти, Миколо, чи не вкидав запопадливо шапку ще за три гони, зустрічаючись зі мною?.. А хіба ти, Федоре, не набивався колись до мене у свати?.. Так чого ж ви усі мовчите?.. Скажіть же що-небудь?!