І будуть люди

Але Іван, Микола, Федір сидять наче підмінені. Той удає, що ніяк не розкурить цигарку, той саме став застібувати гудзика, а він, клятий, не лізе в тугу петельку; а Йван дивиться на Івасюту так, наче Оксен і справді має оті зуби, що на малюнкові в газеті, ще й обріз, заряджений на його, Іванове, незаможницьке серце.

— Хай же нас бог розсудить! — кидає в порожнечу Оксен та й іде собі геть.

В сінях довго шукав клямку, вслід йому злорадно повискували заржавілі, зроду-віку не мазані петлі. І так захотілося Оксенові хряснути щосили отими сільрадівськими дверима, що на руках аж м’язи набухли, та він себе стримав і за старою, за давньою звичкою покликав у свідки бога: «Господи, прости мені всі мої прегрішенія, як я оце зараз прощаю ворогам своїм всі мої муки!» — і тихенько причинив двері.

Йшов селом, тісною звивистою вулицею, мимо плетених тинів, воріт, перелазів, мимо дворів із хатами, коморами, клунями, садами, і було таке відчуття, наче йшов він чужою, невідомою стороною, немов усі люди, все живе утекло, поховалось од нього, чужого пришельця, а тепер зирить за ним крізь потаємні шпарини повними недовір’я очима. І не міг приховати Оксен від тих недобрих всевидющих очей всього, що коїлося зараз у нього на серці: був немов на долоні, був нещадно освітлений сонцем, був наче голий.

Лишень у полі й отямився трохи Оксен. Зупинився, зняв картуза, витер гарячою сухою долонею змокріле чоло, підставив пружному весняному вітрові розпашіле обличчя. Вітер студив йому голову й щоки, холодив груди, та не міг остудити образи, що пекла біля серця, брала за горло, бухала в скроні гарячою темною кров’ю.

Не міг!

І тут, чи не вперше після того, як Олеся покинула хутір, згадав Оксен лихим словом сестру, а разом і шалапутного брата своєї дружини. До цього якщо й попекло Оксенові на серці за невірною сестрою, то більше через те, що вона, порушивши звичаї, махнувши рукою на бога і на людей, дременула з отим зайдою — несватана, невінчана, покритка покриткою.

Довго не зможе Оксен забути того сорому, що довелося наїстися під час служби божої невдовзі по тому, як Олеся зникла із хутора. Як зайшов до церкви — всі так і повернулися в його бік, наче не той віроодступник, а він, Оксен Івасюта, звів дівчину з хазяйського двору! Стояв — боявся оглянутись, молився — прислухався до шепоту злорадних кумась, що так і роївся у нього над головою, заповзав до вушей злими гадючками!

— Ото він?..

— Ото, кумасю, ото. Бач, святі та божі, а що витворяють!..

— В тихому болоті, кумасю, в тихому болоті…

Зціплював зуби й ловив себе на тому, що замість молитви проклинав сестру і Федька.

Що ж, довелося випити й сію гірку чашу, яку послав йому бог. Випити покірно й безропотно, як належиться вірному рабові божому, щирому християнинові. Там — зачтуться йому всі муки, там — а не тут, на оцій многогрішній землі!

І, смирившись душею, перекліпав Оксен і оцю ганьбу. Навіть не докоряв Тані братом, хоч мав на це право.

«А ти, сестро, захотіла піти — іди собі геть, і нехай нас бог із тобою, сестро, розсудить. Тільки не буде тобі ні мого благословення, ні посагу, ані підтримки!»

На цьому й заспокоївся б Оксен, коли б не Танина вагітність. Бо не просто сестра пішла з дому. Пішли робочі невтомні руки, на яких трималася добра половина хазяйства Івасют. І свині та вівці, і корови, і кури та гуси, і пряжа, й прання, і весь лад у хаті та побіля хати — все це тепер мало звалитися на слабенькі Танині плечі.

Не день і не два ходив та зітхав Оксен, спостерігаючи, як крутиться Таня, намагаючись всюди встигнути, всьому дати лад. Як до півнів схоплюється і перед світанком лягає,— не лягає, а падає, зморена до краю, в постіль; як часто сонна зривається з постелі, пориваючись щось доробити, що не встигла протягом дня; як розтікалися синці попід очима, як худло, проймаючись вощаною блідістю, обличчя; як із кожним днем їй було все важче і важче нахилятися чи щось підіймати, — і краявся жалем. Все частіше зітхав та хрестився до образів, до Ісуса Христа, що не зводив із нього докірливих, випалених одвічним стражданням очей.

Ті обкидані синіми тінями великі Ісусові очі повнилися щораз більшим докором. Бо хто ж, як не бог, міг заглянути глибоко в душу Оксенові, побачити те, в чому він, Оксен, і сам собі не зізнався б ніколи. Що жаль до дружини переплітався з ваганням, з побоюванням. Бо хоч Оксен уже й знав наперед, що доведеться-таки когось брати у поміч, все ще не наважувався, все відкладав з дня на день, все оглядався на те, що скаже Ганжа і вся гольтіпатія, як він приведе наймичку в двір. Та хочеш не хочеш, бійся не бійся, а таки мусиш щось робити. І одного разу запріг Оксен Мушку та й поїхав із двору, нікому нічого не сказавши.

Повернувся аж через день, грудневого зимового вечора, що розсипав, наче крижинки, по замороженому небові колючі зірки. Ввалився до хати, весь окутаний холодною білою парою, здираючи бурульки з помокрілих вусів, весело сказав до дружини:

— А поглянь-но, Таню, кого я для тебе привіз!