І будуть люди

Та й виштовхнув поперед себе з білого туману невелику постать у довгому, з чужого дорослого плеча кобенякові, з неприродно великою головою, закутаною величезною хусткою так, що трудно було й розібрати, де в тієї голови обличчя, а де потилиця.

— Оце твоя хазяйка, — продовжував між тим Оксен, підштовхуючи до Тані дивовижну ту постать. — Слухайся її, шануйся, то бог і люди тебе любитимуть.

Гостя несміливо підвела голову, і з вибіленого памороззю вузенького прорізу боязко глянули на Таню чорненькі, блискучі, насторожені, як в маленького настраханого звіреняти, очі. «Кубусь!» — так і ахнула Таня, пригадавши дику вивірку, що її приніс ще в дитинстві до хати Федько.

Де він її доп’яв, так і лишилося таємницею. «Виміняв», — пояснив коротко Федько сестрам та й заходився лаштувати клітку із колесом. Але колесові так і не судилося крутитися, бо вивірка була якась зовсім не схожа на своїх рухливих посестер. Чи то була хвора, чи дуже налякана, тільки як забилася в куток клітки, так і не вилазила звідти. Зібгавшись у невеличкий клубочок, сторожко і налякано поблискувала чорними, як краплинки смоли, оченятами на кожного, хто підходив до неї.

Старша сестра охрестила вивірку Кубусем, і це ім’я так і пристало до звіреняти. Було щось у ньому заморське, дикувате, не наше, одне слово, Кубусь, та й годі!

Кубусь, не виправдавши Федькових надій, незабаром зник, а Тані ще довго насинався пухнастий клубочок з блискучими чорними оченятами…

Дівчина опускає голову. Стоїть у важкенному кобенякові, розставивши руки, — замерзло, мабуть, на цурку, а боїться навіть поворухнутись. І Таня, пройнята жалем, починає роздягати нову свою помічницю.

Скинула кобеняк, розмотала хустку, а там іще одна хустка, пов’язана попід руками старої фуфайки, — звільняючись од тих одежин, гостя худла на очах, ставала все меншою, аж Альошка здивовано витріщив очі.

— Та вона ж іще зовсім дитина! — вигукнула вражена Таня.

— Нічого, воно беручке, — втішив дружину Оксен, що теж встиг роздягнутися і тепер бив чоботом об чобіт та потирав долоні з морозу. — Та не так вже й мала: тринадцятий годочок дівці, уже десь старости топчуть доріжки…

— Як же тебе звати? — голосом, повним співчуття, запитала Таня.

— Христина, — ледь чутно відповіла дівчина, щось роздивляючись у себе під ногами.

«Боже, нащо він цю дитину привіз? Що я робитиму з нею?»

Таня дивиться на тоненьку, як рисочка, постать із недорозвиненими плечима, на худі рученята і все ще не може повірити, що Оксен всерйоз найняв оцю дівчину.

— Що ж ти вмієш робити?

— Що скажете, — ще тихіше відповіла Христина.

— Ну, годі вже вам, — перебиває нетерпляче Оксен. — Давай, Таню, їсти — хоч зігріємося з морозу.

Сіли до столу, посадили й Христину. Так із діда-прадіда заведено в Івасют: наймит не наймит, а харч всім один. Бо поїсть добре людина — краще й працює. Їж досхочу, роби до поту. І на роботу колись наймали: спершу саджали за стіл, дивились, як їсть. Везе ложку до рота, як мертвий, ремига, як корова на тирлі, отак і робитиме. Гони такого втришия, щоб і духу не було! А їсть, як молотить, що не встигнеш і миску поставити, а він уже облизує ложку та дякує богові,— отакого сміливо став до роботи! За таким не пропадуть ситі хазяйські харчі, окупляться сторицею.

Дівча не розчарувало Оксена: спершу соромилось, але голод — не тітка, і воно шпарко заходилося біля миски.

Поїли борщ, Таня поставила у великій мисці паруюче м’ясо. М’ясо вийняте з борщу, порізане на невеликі шматочки, посипане сіллю. Христина жадібно потягла в себе повітря, першою простягла худеньку руку до миски. Іван, що сидів поруч, відразу ж вліпив їй у лоб дзвінкого шалабана — аж голова хитнулася в дівчини:

— Куди перва лізеш? Бач, яка до мняса!

Христина, випустивши шматочок м’яса, відсмикнула руку, як від гарячого, зіщулилась, ввібрала голову в плечі, завмерла.

— Іване! — суворо окликнув Оксен.

— А я хіба що?

Оксен тільки пожував губами, не знаючи, що далі казати. Іван правильно провчив: попусти — завжди першою лізтиме, не чекаючи старших. Але не хотілося сваритися й з Танею: був сьогодні Оксен в особливо хорошому настрої. Тому все ж докірливо кинув старшому синові:

— Не міг просто сказати? — І до Тані: — Давай, Таню, довечерювати, бо без тебе і мнясо не мнясо.

— Я вже наїлася, спасибі.

— Ну, наїлась, то й добре. А ми з Христинкою намерзлися, то й їмо за чотирьох. Бери, дитино, їж та вчись, як за столом поводитися. Попала у нашу сім’ю — по-нашому будеш і жити. Шануйся, слухайся старших, бійся бога, і ніхто тебе, дитино, не скривдить…

Повечеряли; чоловіки вийшли в іншу кімнату, Таня лишилася наодинці з Христиною.

Христина стояла біля мисника — тулилася в темному закутку. Злякано стріпнулася, побачивши Таню, повернулась до неї гостреньким обличчям. Світле волосся її було заплетене в тонку косичку, перев’язане білою стрічкою.

— Мама заплітала? — ласкаво доторкнулася Таня до тієї косички.

— Сама…

— Чому ж не мама?

— Мати померли…

Таня помовчала, запитала:

— А де твій тато?

— І тато померли…

— Хто ж у тебе лишився?

— Дядина.

— Дядина… — повторила задумано Таня.