І будуть люди

Непитущий Іван, повагавшись, згодився: не хотілося відставати од гурту. Завернули в найближчий завулок і потягли до самогонниці, яка ухитрялася гнати святу водицю так, що не попалась ні разу. В неї ж, до речі, була й «нейтральна територія»: хто б не прибився, пили тихо та мирно, а зводили старі порахунки вже на вулиці. А хто затівав бійку у хаті, Хвеська швидко вставляла розум: стукала важкою качалкою по голові — і баламутові вже було не до порахунків.

Минувши кілька хат, парубки враз зупинилися: попереду, посеред вулиці, щось непорушно чорніло: свиня не свиня, колода не колода. Обережно, оглядаючись на всі боки (чи не затіяли якусь витівку капосні селюки?), підійшли. Людина! Вусатий дядько в смушевій шапці, в чумарці, п’яний як чіп, розкидавши руки і ноги, голосно посвистував носом.

— Іч, як висвистує! — засміявся наймолодший з-поміж парубків Василь.

— Та це ж дядько Микита! — вигукнув інший парубок — Микола, впізнаючи свого далекого родича.

Хлопці постояли, не знаючи, що робити далі: йти до Хвеськи чи прибрати дядька, щоб не замерз.

— Далеко вони живуть? — поцікавився Іван.

— Аж на тому кутку.

— Це поки донесемо, то й до заутрені вдарять!

Іван ще постояв, потім нахилився, підважив під пахви п’яного:

— Ану, піддайте.

Звалив дядька на спину, зігнувшись, поволік його попід тином.

— Ти куди?

— Укинемо в саж… Василю, тутечки недалеко твоя тітка живе: біжи укоськай собаку, щоб не гавкала.

Василь, радий старатися, побіг наперед. Іван, по-волячому напруживши шию, пер п’яного Миколиного родича, а хлопці допомагали іззаду. Доки донесли до Василевої тітки, Іван змокрів — хоч викручуй! Притуливши п’яного спиною до тину, обережно заглянули в двір. Там Василь тримав за нашийника Котька, махав рукою — не бійтеся, йдіть!

Вминаючи глибокий сніг, пішли навпростець. Іван, зупинившись посеред двору, оглянувся. Ліворуч чорнів саж, прямо перед ним, низько насунувши снігову шапку, стояла довга собача оселя з круглим отвором замість дверцят. Іван глянув на будку, потім на дядька:

— Лучче сюди.

— Не пролізе, дірка мала.

— А ми через верх…

Давлячись сміхом, підняли будку, понесли за клуню. Довго возилися, підважуючи кілками верхні дошки, потім приволокли дядька Микиту, що, відбрикуючись, звав якусь Варку, обережно опустили на дно будки, зігнувши йому ноги в колінах, щоб вліз. Дядько пойорзав, зручніше вмощуючись, підклав під щоку долоню, промимрив:

— Укрий мене, Варко… Бо, їй-бо, співати почну…

— Забивай! — скомандував Іван.

Вціляючи від сміху себе по пальцях, прибили дошки, віднесли будку, що враз стала вдвічі важчою, на своє місце. Нагорнули на дашок сніг, щоб не кидалось у вічі, зібрались рушати геть.

Але Іванові цього мало:

— Спусти із цепу Котька.

— Навіщо?

— Я дядька припну. Хай, як прохмелиться, погавкає.

Василь слухняно зняв із собаки нашийник, подав Іванові. Той просунув руку в дірку, намацав дядькову шию, замкнув кільце — чорною стрічкою повився до напнутого дроту ланцюг: ні дати ні взяти — собака у будці!

— А теперечки гайда. Хай собі сплять на здоров’я.

Вибігли з двору, оглянулись. Котько підійшов до будки, принюхався, загавкав. Гавкав уперто і люто, і Василь сказав:

— Зараз хтось вийде.

В хаті й справді заблимав вогник, освітив темне вікно, потім клацнула клямка сінешніх дверей. Хлопці поприсідали за тином — тільки шапки стирчали перевернутими глечиками. В кожусі наопашки, в спідньому, на поріг вийшов дядько. Постояв, позіхнув, почухмарився попід пахвами, сходив до вітру в сніг, потрусив матнею. Аж тоді гукнув на Котька, що, забачивши хазяїна, аж зайшовся гавкотом, люто наскакуючи на будку:

— Цить, бодай би ти сказився!

Котько слухняно замовк, побіг до хазяїна.

— Ти диви — відчепився! — пролунав здивований голос. — Ану, на місце!

Ухопивши пса за патлатий загривок, дядько поволік його до будки. Не випускаючи собаки, взяв ланцюг, потягнув до себе.

— Що за мана!

І щосили смикнув на себе ланцюг.

— Ряту-у-йте, душать!! — страшним голосом озвалася будка. Дядько гуцикнув у сніг. А будка вже ходила ходором, розпачливо волала до зимової ночі:

— Рятуйте, вбивають!!

Корчачись од сміху, хлопці поза тином, поза тином, та й чкурнули подалі од біди. Зупинилися аж на другій вулиці, прислухались. Тепер уже лунало два голоси: один глухіший — «Рятуйте!», а другий дзвінкіший — «Каравул!..»

— Побігли далі, бо вони все село скличуть! — весело сказав Микола.

Вже аж на краю села Іван зупинився, придивився, присів: хтось біг прямо на них. Хлопці собаками пострибали за тин, принишкли, намагаючись розгледіти, кого несе нечиста сила. Упізнали по шапці — фронтовій, з нашитим світлим верхом — та по довгій шинелі. Тільки в однієї на все село людини була отака шапка й шинеля, і ось ця людина бігла прямо на них, приваблена, мабуть, розпачливим криком дядьків.

Іван, забувши про все на світі, пропечений мстивою ненавистю, схопився, став висмикувати з тину кілок…