І будуть люди

— Не про них, Таню, не про них, — швидко відповідає Оксен і знову петляє довкола, аж доки Таня починає розуміти, що йдеться про Христину. — Бо воно ж іще мале, дурне, нерозумне; його треба тримати в покорі і строгості; його не треба балувати, бо ми ж, Таню, повинні замінити їй батьків…

— Забрати подушку? — нещадно запитує Таня, не спускаючи з чоловіка очей.

— Яку подушку? — вдає із себе здивованого Оксен.

— Оту, що ти за нею стогнав, коли молився!

— Хай тебе бог простить, як отаке могла подумати про мене! — ображено закліпав віями Оксен.

Але Таня не дає йому цього разу заховатися за бога:

— То забрати подушку? Забрати?..

Оксен, приголомшений отаким несподіваним вибухом, не знайшовся відразу з відповіддю.

— Тільки я тоді й сама ляжу біля Христини на лаві! Без твоїх подушок і кожухів!..

Кілька днів Оксен зітхав до образів: «Бачиш, боже, що мені доводиться терпіти!» — розмовляв смиренним, ослаблим, як у хворого, голосом. А в неділю, повернувшись із церкви, підійшов до дружини:

— Прости мене, Таню, коли я чимось завинив перед тобою!

— Бог простить, — відповіла Таня завчено.

Десь за тиждень, коли Христина трохи обвиклася, зібралися в гості до отця Віталія. Таня вже давно хотіла побачити сестру, та Оксен все відкладав: ось знайдемо наймичку, тоді й поїдемо. Бо на кого ж лишити господарство?

Вирушили на світанку. Оксен ще звечора наготував клунок крупчатки, три шматки товстенного, на дві долоні, сала: закололи на різдво десятипудового кабана — ледве виволокли із сажа. Вирушали в сіренький, закутаний хмарами ранок. Протоптуючи за ніч насипаний сніг, Альошка побіг відчиняти ворота, а Йван ішов біля саней, з похмурим виглядом слухав батька.

— Припильнуй за бичком, — наказував Оксен, стримуючи кобилу. — Щось він учора слину пускав. Не дай боже, заквиріє!.. Та як будете нести сіно, не натрушуйте по дорозі. А то після вас хоч стіжок укладай…

— То Альошка, — перебив Іван.

— А ти для чого? Слава богу, вже й мене перегнав, женити он скоро…

— Іще що?

Оксен аж смикнувся від отакої непоштивості, але стримався. Тим більше, що Таня шепнула на вухо:

— Скажи, хай не кривдять Христини.

— Дівчини, дивіться мені, не обижайте, — повторив слухняно Оксен, радий прислужитися дружині.— Воно ж іще не обвиклось як слід, то ти рукам волі не давай. Чуєш, Іване?

— Та чую, — нехотя відповів той, дивлячись кудись вбік.

— Ну, лишайтесь здорові.

— Їдьте з богом.

І, не діждавшись, доки батько з мачухою сплинуть з очей, Іван накинувся на Альошку, що з дурного розуму затіяв кататись на воротях:

— Тобі що, ворота кортить поламати? — Та лусь кулаком брата по потилиці!

Альошка зарився носом у сніг.

— Поплач мені, поплач! Я тобі не тато — враз соплі позбиваю! Ану, йди за сіном, бо худоба он реве, негодована.

Зайшовши до хати, визвірився на Христину:

— Спала, чи що? Бо чого й досі хата не метена? Це тобі не свинюшник!

Увечері, Іван став збиратися на вулицю. Узув нові юхтові чоботи з рипом, щоб чутно було за цілі гони: хазяйський син іде, а не якийсь там голопупенко! Накинув наопліч коротенький парубоцький кожушок, надів набакир високу шапку (шапці тій ціни зараз не складеш, цілий скарб на голові, а не шапка!), начесавши перед тим на лоба смоляну, як вороняче крило, чуприну. Постояв перед маленьким, вмазаним у стіну люстречком, поворушив широкими плечима, пограв суворими бровами, що вигиналися над молодими блискучими очима, задоволено посміхнувся.

Зимовий вечір зустрів Івана очищеним небом: хмари де й подівалися. Було морозно, зоряно, тихо. Іван вийшов погано наїждженою, засніженою дорогою на пагорб, і перед ним, вигрібаючись з-під глибоких снігів, заблимали далекі вогники.

Вже перед селом до Йвана прилучилися ще три хутірські парубки, і вони, збившись у мовчазний гурт, сторожко рушили вулицею. Відколи з’явилися хутори, поміж хутірськими та сільськими парубками непрохідною стіною залягла ворожнеча. Не раз і не два сходилися в кулачнім бою, заливаючи кривавою юшкою потоптаний сніг чи збиту пилюку, а не помагали кулаки — видирали із тинів кілки. І, бувало, так: вийде після отакого побоїща хазяїн уранці та й закляне:

— А кат би тебе побрав з оцими парубками! Щоб же їм і руки покорчило, як вони мені увесь тин розламали!

Хутірські йшли на вулицю чи на досвітки в село, а сільські — на хутори, як солдати у ворожий край: тільки гуртом, щоб дати одкоша. А спіймають одного — намусолять так, що чухатиме, неборака, ребра до нових віників. Або скрутять руки за спиною, наб’ють повні штани жалючої, як окріп, кропиви та й відпустять додому: біжи, парубче, і не оглядайся! І мчить нещасний галопом, і вже йому ні до вулиці, ні до вечорниць, ані до отих чорнооких красунь, що запаморочили голову та й завели на слизьке…

— Куди підемо? — запитав Іван, коли пройшли добрий шмат вулиці.

— До Хвеськи. Вона учора свіжого самогону наварила.

— А гроші в кого є?

— А ми в набір.