І будуть люди

Якщо не бігли відчиняти відразу, впадав у лють; бризкався слиною і так молотив ціпком у ворота, що аж тріщали дошки.

— Хазяїни! Чи ви там поснули, довіку б вам не просинатися!

Заходив до хати, ставав на порозі, не просив — похмуро вимагав:

— Дайте півхлібини!

Оксен відкраював півхлібини.

— Спаси бог, спаси бог… — скоромовкою промовляв старець та й опускав подане в торбу.

— Дайте дрібку солі!

Оксен давав і сіль.

— Спаси бог, спаси бог… Дайте ще й пару крашанок!

— Немає,— втрачав терпець Оксен.

— Дай бог, щоб і не було! Дай бог, щоб і не було!.. Дайте пшениці!

— Не вродила!

— Дай бог, щоб і не родила! Дай бог, щоб і не родила!

Спробуй такому не дати! Оксен раз, коли Іван відмовив старцеві, наздогнав його аж за двором, ледь умовив прийняти білу хлібину. А потім довго картав сина. Аякже: закляне, а тоді й справді не вродить! Бог до старців прислухається ж.

Крім старців, навідувалися до Івасют ще одні непрошені гості — сільські дітлахи. Ці не стукали у ворота, не наставляли торби за милостинею: вабили їх величезні кавуни та дині, що, завезені знайомим купцем аж із-під Херсона, достигали поміж огудинням. Хлоп’яки скрадалися до баштану неглибоким переярком і, підстерігши, коли нікого поблизу не було, ордою налітали на баштан. Хапали кожен по кавунові, а то й по два і мчали назад у переярок, щоб влаштувати там бенкет: били достиглі плоди об коліна, вгризалися в соковиту, солодку, холодним жаром палаючу м’якоть із таким заповзяттям, що іноді тільки худенька потилиця стирчить з отієї половинки!

Коли ж дозрівали яблука й груші, стережися нової напасті! Прокрадуться вночі парубки, обнесуть дерево так, що й гілля не лишиться, тоді Оксенові тільки сплескуй у відчаї руками та накликай на розбишак божий гнів:

— Та бодай же вам, нечестивцям, в’язи поскручувало!

Дітвору ганяли батогами, од парубків відбивалися кийками, спускали із ланцюга Бровка. І не один бідолаха, побувавши в собаки в зубах, приходив додому, як писанка: весь у лахмітті, а то ще й покусаний. А от не каялись! Не боялися, кляті, нічого. Чи то такі часи окаянні настали, чи й справді зійшов на престол сам нечистий, бо не тільки молоді, а навіть старші стали переступати заповідь божу.

Якось повертався Оксен із церкви після сповіді. Йшов, очищений од вольних та невольних гріхів, мугикав розчулено духовні псалми, і так легко, так весело йому на душі! Сонечко гріло. Пташки щебетали. Вітерець повівав. Все наче приобщилося святих таїнств, що пролились на Оксена, неземними солодощами наповнили душу.

— Прийдіте до мене і візьміте на себе ярмо моє, — наспівував тихенько Оксен пісню «Достойно є» від Матфея. — І знайдете спокій. Бо ярмо моє любе, а тягар мій — легкий.

Зустрічаючи людей, ще здалеку смиренно скидав картуза. Привітався отак і до жінки, що стрілася вже аж біля його подвір’я: несла щось у пелені, мабуть, важке, бо однією рукою тримала, а другою ще й підтримувала.

— Добрий день, Ганно! Як поживаєте?

Пройшов би собі мимо, прямо додому пішов би, але жінка якось знітилась, одвернулася і боком-боком — шмиг мимо нього! Чого б це?

Раптова підозра пронизала Оксена. Урвала божественну пісеньку, розбила єлеєм пропахчений настрій. Обернувся: жінка чесала од нього так, немовби він гнався за нею!

— Ганно!

Її наче цьвохнуло по литках отим окликом: дременула ще швидше!

— Постійте-бо, Ганно!

Наздогнав уже аж на горбу, хоч і добре захекався:

— Ви що, оглухли, чи що?

— Та ні…

— Дак чого ж ви біжите як скажені?

— Я біжу?.. То ви біжите!

«Ба яке, ще й огризається!» І зовсім уже сердитий, Оксен ухопив Ганну за руку, намагаючись заглянути в пелену:

— Ану, що ви несете?

— Та куди ви лізете? — боронилася Ганна. — Стиду немає!

Та Оксен уже встиг заглянути, як не одверталася од нього молодиця. Так і є — яблука! Повна пелена яблук із його саду!

— Отак, знацця, люди добрі до церкви ідуть, гріхи відмолюють заради неділі святої, а ви по чужих садках яблука крадете! І не сором вам, Ганно?

— Та хіба ж я крала?.. Оце йшла через садок до вашої жінки та й назбирала по дорозі… Погляньте, це ж падалиці. Вони всі червиві…

— А падалиці з неба звалилися? Чи з яблунь? Я їх садив, я їх ростив, то кому, Ганно, оці яблучка збирати належиться? Вам чи мені?

— Та хіба я собі! Я ж діткам… Думала, хай дітки поласують…

— А в мене хіба дітей немає? — вибиває грунт із-під Ганни Оксен. — І ви думаєте: піде на здоровля вашим діткам — крадені яблучка їсти? Та ще в такий день… Гріх, Ганно, гріх!.. Ніколи б не подумав, що ви здатні на отаке…

Вичитував, вичитував і довів-таки жінку до того, що вона випустила пелену з рук, висипала яблука в пилюку — прямо йому під ноги.

— Та подавіться ними, як вам уже червивого яблука жалко!

«Бачиш, бачиш, господи, які тепер люди! — хитав головою услід жінці Оксен. — За моє жито та мене й побит ж!.. Хіба мені, боже, яблук оцих жалко!.. Господи, прости їй тяжке оце согрішеніє, як я оце прощаю. Не карай її жорстоко, господи, а хіба так… трохи провчи, щоб не зазіхала на чуже добро, не переступала твою святу заповідь. А мені, смиренному, зачти мій проступок. Сам бачиш-бо: не осквернив вуста свої лайкою, а серце — злобою…»