І будуть люди

Стара, що мріяла колисати онуку чи онука, так і померла, не діждавшись дитини. І жаль, що так передчасно померла, а то й тут довелося б радуватись не нарадуватись на догідливу невістоньку: замість однієї дитини Ганна народила трійню. Породила, як вилила, — всіх синів, всіх у Ониська, таких подібних одне до одного, що хрещені батьки, коди несли до церкви, поперев’язували немовлят різного кольору стрічками, щоб не переплутати імена.

— Ото з червоненькою — Василько, із зеленою — Івась, а з жовтою — Петрусь, — пояснювали хрещені, принісши із церкви та поклавши рядком немовлят. — Батюшка ледь розумом не тронулись: все боялися, щоб не переплутати та якогось не хрестити удруге. Отож не переплутайте стрічки, перев’язуючи, бо тоді вже довіку не взнаєте, як кого й звати.

Отак із стрічками у головах і росли малі Соловейченки. Світили на людей такими великими чорнющими очима, що аж моторошно ставало, блимали такими довжелезними віями, що аж вітер гнали.

— Ой, мабуть, не обійшлося без нечистої сили! — гомоніли поміж собою кумасі.— Сотворив їх господь дівчатам на згубу: не одній світ білий зав’яжуть!

Онисько ж, чукикаючи якогось із Мартиненчат, весело примовляв:

— Рости, синку, рости та набирайся сили! Виростеш, будеш дівчат із розуму зводити!

— Атож! — сплеснула в долоні Ганна. — Знайшов, чому дітей вчити!.. Учи, учи: виростуть, вони тобі за науку подякують!

— А що, не подякують? — не здавався Онисько. — Ти тільки поглянь, які парубки! Що до миски, що до пісні — батогом не одженеш! А що вже дружні…

«Парубки» й справді були дружні та злютовані: всі за одного, один за всіх! Вихопить, було, якогось Мартиненка розгнівана мати, стьобає лозиною чи віником по отому самим богом призначеному місці, яке за все у одвіті,— одному болить, а репетують усі. Та так кричать, що мати вже й не рада, що зачепила: кидає лозину чи віника та й махає у відчаї руками:

— Та замовчіть, бодай вам заціпило! Бо од вашого крику у мене вже й голова скоро розвалиться!

Або втелющиться якийсь по вуха в грязюку, виробиться так, що тільки очі блищать та зубенята біліють; брати теж нізащо не одстануть од нього — лізуть і собі оновляти новенькі сорочки та штанці. І йдуть тоді додому, взявшись за руки, як три писанки, так що й рідна ненька хіба тільки по вилинялих стрічечках і зможе узнати, де Василько, де Івась, а де Петрусь…

Тож до Ганни другого дня після того, як Оксен відібрав у неї підібрані яблука, і вирішила сходити Таня. Вирядивши чоловіків у поле, стала збиратися в гості. Нарвала торбу яблук та груш, поклала зверху десяток замотаних в біленьку хустину медовиків, взяла за руку Андрійка та й рушила до Мартиненків, що жили за верству, по дорозі до села.

Господарі саме снідали. Сиділи довкола великої миски, зосереджено возили дерев’яними ложками куліш.

В хаті було чисто, сонячно, затишно; долівка, посипана луговою травою, духмяніла м’ятою та рогозою, а стіни були заклечані калиною, кленовими і тополиними гілочками, як на зелені свята (ще змалку кохалася Ганна у квітах та травах). Забачивши гостю, що несміло ступила на поріг — приймуть чи проженуть після вчорашнього випадку? — Ганна схопилася, зраділо кинулася назустріч:

— От спасибі, що завітали! Ониську, та ти тільки подивись, хто до нас прийшов!.. Та ще й із синочком… Як же воно, отаке мале, сюди і дотопало?.. Ходи, Андрійку, до тьоті!

Простягала руки до Андрійка, що малим вовченям ховався за маму, заривався в спідницю. Запрошувала Таню до столу спробувати кулішу, підкріпитися з дороги. А може, молочка? Холодненького?

— Ониську, чого ж ти сидиш? Мотнися до погреба та принеси молока! Не перекинь тільки, бо й глек об тебе поб’ю!

І доки мовчазний Онисько ходив по те молоко, Ганна протерла рушником місце на лавці, майже силоміць посадила гостю до столу.

Тані відлягав од серця: Ганна на неї не гнівається. Розв’язує торбу, починає наділяти медяниками дітей.

— Та беріть же, беріть, коли вас угощають! — підштовхує Ганна синів, коли ті, засоромлені, не наважуються брати гостинці.— Та кажіть тьоті: спасибі… Тільки краще б ви оці прянички своєму лишили, бо мої лобуряки вже за татовою люлькою полюють. Вчора насмалилися так, що й досі зелені… Іч, лоби понаставляли — згадали про материн віник!

— Скільки ж їм років?

— Та в пилипівку якраз буде дев’ять годочків, як вони знайшлися.

— Не хворіють?

— Слава богу, не хворіють… Одна тільки біда: учитися ніде. В село не находишся, та й містов там немає: сільські діти і ті не всі учаться… От вони й ростуть неуками.

— А треба б учитися…

— Ох, треба, треба! Тільки що поробиш?

Повернувся до хати Онисько. Тримав перед собою глечик так обережно, що боявся й дихнути. Потім сів навпроти Тані, задумався про щось своє, потаємне. Таня крадькома позирала на господаря оселі. Наслухалась же про нього як про великого дивака, а то й несповна розуму людину. Іще одне непокоїло Таню: неграмотні Ганнині діти. Погано, дуже погано, що вони ростуть без освіти!

Ганна, помітивши, що гостя нібито засмутилась, штурхає в боки замріяного чоловіка:

— Ониську, та чого ж ти мовчиш?