І будуть люди

Вже стара мати не раз бралася за нього:

— Що ти собі, сину, думаєш? Чи до сивої бороди збираєшся парубкувати, що й досі не знайшов собі пари, а мені — невістки у хату! Помру, хто ж за тобою, отаким недолугим, ходитиме!

Вже й батько підступався, чи не пора, мовляв, гукати сватів, на що Онисько завжди неохоче відповідав:

— Та-а… ще, мать, рано… Ще вспію…

Тьохкав, тьохкав безтурботним соловейком та й витьохкав Ганну.

— Ти диви: ледаче-ледаче, а не полінилося аж куди забратись! — дивувався батько, коли син нарешті сказав, куди засилати сватів. — Чи не було десь поближче такої красивої?

— Та-а… мать, не було…

По весіллі Ганну привезли вже в нову хату: стара два роки перед цим поповзла під час повені в річку. Ліпилася ж на краю височезного урвища ластів’ячим гніздом, заглядала побілілими стінами у прірву, і сусіди не раз застерігали старого Мартиненка:

— Ой глядіть, Федоре, підмиє ще трохи — так і шелесне у річку!

Федір щоразу обходив свою хатину, тикав кулаками в стіни, наче пробував зіпхнути її з урвища у воду, і заспокоював жінку:

— Дасть бог, цього року ще не звалиться…

Та й діждався, що одного весняного дня, коли повінь, лютуючи, вгризалася в берег, одвалився величезний окраєць землі. Хата затріщала, захиталася й з перекошеними од жаху вікнами, гублячи розтріпану солом’яну шапку, гухнула в бистрину. Слава богу, що це сталося вранці, в неділю, коли Мартиненки були саме в церкві.

— Ти диви, таки звалилася! — з щирим подивом мовив старий, повернувшись додому. — А я думав, цю весну ще вистоїть.

Онисько ж нічого не сказав. Тільки підійшов до свіжого злому, заглянув униз, наче сподівався побачити хату. Аж тоді звернувся до матері, що заливалася слізьми:

— Та чого ви, мамо, так побиваєтесь? Рано чи пізно, а все’дно провалилася б… Бач, як ловко упала, і сліду не лишилося!..

— Спасибі, сину, що хоч ти знайшовся, чим утішати! — обізвалася стара, не знаючи, сміятися чи гніватись на отаке безголов’я…

На нову хату стягнулися аж на другий рік: ставили її подалі од берега, щоб не скоро добралася річка.

Невістка з першого ж дня припала до душі Ониськовій матері:

— Що розбитна, що роботяща, що весела, а що мене, стару, шанує: не дасть і за холодну воду взятися! «Ви, — кае, — мамо, вже своє відробили та відколотилися. Посидьте, — кае, — мамо, та передихніть, я сама вже впораюся…» Та мель-мель по хаті — не встигнеш оглянутись, як вона вже все й поробила! Дай бог вам, кумасі, отаких золотих невісток, як у мене!

Невдовзі після батька померла і мати. Підкликала перед смертю Ониська та Ганну, тихо наказала:

— Слухайся, сину, Ганни: тобі її сам бог дав. Без неї не знаю, на кого тебе й покидала б…

І Онисько слухався жінки. Вона всім верховодила, все хазяйство лежало у неї на плечах, бо чоловік, окрім пісень, ні на що, здається, не був здатний. Вийдуть, бувало, у поле косити. Онисько йде покосом, як і належиться хазяїнові, а то раптом стане, замре, як сновида, підійме до неба обличчя.

— Що з тобою, Ониську?

— Послухай, як жайворон видзвонює! — та й почне підспівувати невидимому птахові:. — Тюіть-тюіть-тють-тюіть…

Або обкосить шмат стиглої пшениці.

— А тут чого не скосив?

— Дак там же волошки! Глянь, скільки їх і які всі красиві!

І сміх і гріх з отаким чоловіком! Недарма ж люди кажуть, що в Ониська не всі вдома.

Навоюється, намориться за весь день Ганна, хоч ноги відкидай, хоч рученьки відрубуй, а настане вечір — не поспішає в постіль. Сідає на траву біля хати, обпершись спиною об грушу, простягає ноги, кладе чоловікову голову собі на коліна та й просить: співай!

І Онисько, дивлячись на схилену над собою дружину, на чисте, всіяне зорями небо, на місяць, що котить посрібленим колесом в густе темне листя крислатої груші, починає співати. І вже не тільки Ганна — все довкола слуха Ониська. За сотні, здавалося, верстов, до самісіньких зір долітав його спів, відбивався та й котився луною в замріяну даль. І десь у селі замовкнуть дядьки, що примостилися на колодках погомоніти, попробувати, у кого міцніший тютюн. І десь посеред двору замре жінка, що вибігла по воду з порожнім відром. Гоготить у печі, википає в горняті куліш, ждуть-пождуть діти вечері, а жінка стоїть, а жінка слухає, забувши, за чим вона вибігла. І ще довго по тому, коли Онисько замовкне, щоб почати нової, ще довго замріяний усміх торкатиметься її схудлого лиця…

За отакі вечори все прощала Ганна своєму чоловікові.

Сам Онисько не приховував того, що йому дуже кепсько жилося б без отакої дружини. Коли його жартома питали дядьки, що б він робив без Ганни, то посміхався лагідно й щиро і казав:

— Мабуть би, пропав! — І, трохи подумавши, вже зовсім весело вигукував: — А, їй-богу, пропав би!