І будуть люди

— А що я маю казати? Говори вже ти, — зніяковіло всміхнувся Онисько.

— Отак завжди: сидить та мовчить, — поскаржилась Ганна. — Ото хіба що співати — то й просити не треба…

— А хіба пісня не краща розмови? — заперечила Таня. — То велике щастя, коли людина має талант до співів…

— Отак і люди кажуть: в тебе, Ониську, талан, — похвалилася своїм чоловіком втішена Ганна.

— Тільки біда, що з оцього талану ще ніхто хліба не мав, — сумно всміхнувся Онисько.

— Як не мав? — стрепенулася Таня. — А професійні артисти? Хіба вам не доводилося чути про артистів? Про тих, що співають і одержують за це гроші?

— Ет, то ж усе вчені люди! — махає рукою Онисько. — А куди вже нам, туманам! Тут хоть би он сини такої-сякої грамоти навчилися. А то виростуть, як батько: ні писати, ні читати…

Таня подивилась на принишклих хлоп’ят. Подивилась на них і з раптовою рішучістю, ще не знаючи, як вона те зуміє зробити, дзвінко сказала:

— Знаєте що, я буду вчити ваших дітей!

Поверталась додому і вже сушила голову над тим, як вона зможе виконати обіцянку.

Перш за все треба було поговорити з Оксеном, і цього найбільше боялася Таня. Хоч в останній час вона поводила себе більш незалежно й багато що робила по-своєму, все ж він був удвоє старшим, і Таня мимоволі, іноді на власну досаду, побоювалась Оксена. І весь її опір, отой протест, що спалахував час од часу, скидався скоріше на протест дитини, а не дорослої, що знає собі ціну, людини. Той опір не міг вразити Оксена, не міг обірвати м’якеньку позолочену вуздечку, що її накинув Оксен на свою молоденьку дружину після шлюбу. З тихеньким укоськуванням. З богомільним слівцем. З ласкавим поплескуванням по трепетній шиї… Тому довго вагалася, все вичікувала слушну хвилину, аби поговорити з Оксеном. А він, мов навмисне, наче здогадавшись про оцей її намір, в останні дні тільки й знав, що базікав про те, як багато у Тані роботи, як йому важко дивитися, що вона порається з ранку до вечора, не маючи вільної хвилини для перепочинку, що доведеться, мабуть, когось наймати в помічниці.

Але де ж тепер таку найдеш, щоб була і роботяща, і шаноблива, і богобоязлива? Була мовби нічого Христина, не постереглося, дурне, захворіло. Тепер, кажуть, оглухло зовсім: не чує, як і до церкви дзвонять. А все тому, що не слухалось старших, хотіло своїм дурним розумом жити…

«Та це ж ти її випхав прати узимку, ти!» — мало не вигукнула Таня, але завчасно схаменулася, промовчала. З гіркого досвіду знала: тільки зачепи його — не замовкне до самого ранку. Кликатиме в свідки бога, посилатиметься на святе письмо, а таки докаже, що він невинний ні в чому. «Бо без волі божої жодна волосина не впаде з голови людини. Ти забула про це, Таню?»

Тож Таня мовчить, а Оксен пригадує далі. Найняли Василину — та тільки дивилася, щоб у мисці побільше було. Та бог із нею, із їжею, їжі не жалко, дак ледаче ж таке було, що де на неї сядеш, там і злізеш! «Пам’ятаєш, Таню, як вона все ховалася? Пошлеш, було, за одвійками в клуню, ждеш-пождеш — ані одвійок, ані Василини. Підеш за нею, а вона посеред клуні стоїть, дрімає собі. Забула вже, за чим і прийшла. То хіба ж можна було таку держати?»

— То що ж тепер робити, Таню? Де її, наймичку, і шукати?

— Не треба мені наймички. Сама якось обійдуся, — врешті не витримує Таня. І, щоб заодно покінчити зі своїм ваганням, палить мости: — Я ще й Ганниних дітей навчати буду!

— Як навчати? — не доходить відразу зміст цих слів до Оксена.

— Учитиму писати й читати, — сердито пояснює Таня. — Я вже їм пообіцяла і тепер не можу відмовитись.

І хоча потім й довелося витримати не одну сутичку із чоловіком, вислухати не одне глузливе зауваження Йвана: «Це, видать, у нас уже й робота перевелася удома, що на стороні шукаємо!» — тільки Таня не поступилася цього разу, не здалася. Відчувала, що йдеться про щось більше, аніж навчання Мартиненків. Йшлося про неї, про те, чи відвоює, захистить вона хоч часточку самостійності, власного, принесеного з дівочих літ світу, чи поглинеться до останньої краплини івасютинською хутірською дійсністю; розчинеться, щезне безслідно.

Тому й не поступалася, не піддавалась. І добилася свого.

Домовилися так: тричі на тиждень, після обіду, коли Таня трохи впорається по хазяйству, Мартиненки приходитимуть до неї.

Хоч Оксен спершу й був дуже невдоволений, що дружина взяла на себе отаку халепу, але потім, переконавшись, що Таня не поступиться, примирився. Завів мову, правда, спершу про оплату, але Таня, збліднувши, сказала, що коли він хоч заїкнеться про це перед Ганною або Ониськом, вона не знає, що заподіє з собою…

— Дай мені хоч тут робити те, що я хочу! Чи тобі мало того, що вже маєш?!

— Та я, Таню, просто так, — злякався Оксен. — Просто до слова. Хочеш учити без грошей — учи, хіба я що кажу.

І більше не заводив розмови про це, хоч не раз потому, заходячи до хати та застаючи Таню з учнями, з перебільшеною обережністю відступав у сіни, причиняв за собою двері: от, мовляв, до чого дожився, уже й до власної хати зайти, коли хочу, не волен!