І будуть люди

Друзі стрічалися рідко, але як уже здибаються, то ходять укупі — водою не розіллєш. Уже отець православний закидав ковалеві, що його син водиться з нехристом: дивіться, одіб’ється од рук, заведе його отой син сатани в якусь біду! Вже шановний ребе, зустрічаючи Ісаака, вказував йому на те, що лихою доріжкою пішов його син: дружить із гоями, а та дружба не доведе до добра! Вже й урядник викликав на смерть переляканого Ісаака та все допитувався, які книжки чита його син і з ким водиться.

— Дивись, Ісааку, щоб твій розумник та не намудрував чогось недозволеного. Отого, що пахне тюрмою!

Ісаак тільки здригався, Ісаак тільки щулився, намагаючись зайняти якомога менше місця в суворих урядникових очах. Пане уряднику, та що ви таке кажете? Щоб його Гриша, його син… Та він мухи не зобидить, пане уряднику!.. А повертався додому — лише безпорадно зітхав. Що йому зробиш, коли він уже не хоче й слухатись тата? Вони тепер такі всі розумні, що їм уже непотрібні тати. Вони уже граються в отих бунтарів, поки візьмуть та й дограються…

І догралися!

В тисяча дев’ятсот шостому році, коли озвіріла чорносотенна банда рушила на квартал єврейської бідноти, коли над густим натовпом, понад іконами й портретами царя спиртовим перегаром повисло многоголосе «Боже, царя храни», привів Петро із свого села трьох парубків і, озброївшись величезним дубовим кіллям, разом із Григорієм Гінзбургом та членами його збройної дружини, разом із робітниками депо рушили стрічати незваних «гостей».

Отут і пригодилася Петрові набута в кузні, набита молотом залізна сила: не пожалів він ані кілка, ані чужих ребер. Не одному пустив дурної крові, щоб трохи прояснилося в голові, та й попав разом зі своїм другом до в’язниці за «подстрекательство к бунту і актівноє участіє в беспорядках». І не минути б їм царського суду і каторги, якби були трохи старші. А так вивели їх із камери після двотижневої відсидки, нагримали, настрахали та й відпустили додому.

Разом забрали їх і на військову службу, майже водночас повернулися з громадянської: Гінзбург — у повітком, Петро Головань — помагати старому батькові в кузні, а заодно й піднімати село на зміцнення молодої Радянської влади…

Отож до оцього свого товариша й поїхав Гінзбург в легких повіткомівських гринджолятах. Розсудив так:

— Два ковалі на одне, хай навіть і велике, село — чи не занадто жирно, Петре Арсеновичу? І чи невідомо тобі, старий мій друзяко, що Ганжа уже й очі прогледів, виглядаючи собі коваля?

— А чого свого не вберегли?

Гінзбург розказав і про це.

— Треба ще в батька спитати. Пішли до хати, вони саме вдома.

Петрів батько за всі оці роки таки добре подався: колись чорна чуприна взялася сивизною, срібні нитки повинулись і в бороді та вусах. Він все частіше залишав кузню на сина, а сам пропадав у садку: захопився на старість садівництвом. Списувався з відомими садоводами, діставав щепи, збирав нові, небачені досі сорти яблук, груш, слив.

— Що ж, — сказав старий, вислухавши Гінзбурга. — Коли так, то я не проти. Воно звісно: без коваля їм хоть пропадай.

— Тим більше, що не назавжди піде туди Петро, — додав Гінзбург. — Полагодить людям реманент та й повернеться…

— То я за тобою завтра й заїду, — нагадав Гінзбург, сідаючи в сани. — Встигнеш зібратися?

— А що мені, бурлаці, збиратися! — засміявся Петро. — Струмент у руки, торбу на плечі — та й готовий.

— Ну, бувай здоровий! Завтра по обіді заїду.

— Заїжджай.

Гінзбург ляснув віжками, кінь легко і весело виніс гринджолята за село, на рівну степову дорогу. Дзвінко рвав копитами збитий, втоптаний, спресований зимовими морозами сніг, а довкола застигли, розіслалися безмежними заметами поля. Морозне повітря обдувала Гінзбургові щоки, холодило очі так, що аж сльози виступали, щипало за носа, та він не скулився, не ховався Обличчям в овечий комір кожуха, а, випроставшись назустріч тугому пружному вітрові, дихав на повні груди, І його застояна, отруєна затхлим кабінетним повітрям Кров все швидше і швидше струмувала по жилах.

Щасливо і радісно дивився Гінзбург на немов викутий із застиглого полум’я захід, що з останніх сил утримував на своїй вузькій та довгій долоні сонце, яке великою ртутною кулею намагалося скотитись донизу; на глибокі сніги, що з кожною миттю набували все густіших та густіших рожевих тонів, а в яругах та вибалках уже синіли од холоду, і задоволено думав, що, незважаючи на посушливу осінь, вологи вистачить і люди будуть із хлібом. Бо за роки дитинства, а потім і юності навчився Григорій поважати нелегку працю хліборобів — оцих всіх дядьків, які одвічно несуть на своїх плечах весь рід людський, годуючи його, напуваючи та зодягаючи, і яким, по злій іронії долі, зроду-віку не вистачало місця за велелюдським столом: тулилися несміливо десь аж у кінці та й дякували богові, що хоч звідти не проганяють.

«Якби весна не підвела! Щоб не скресли відразу сніги, щоб встигла зволожитись земля — то й будемо з хлібом, — Гінзбург потер щосили носа, на ходу скочив із саней, побіг поруч, зігріваючись. — Ну й мороз, біс його побери! Такої зими давно не бувало!..»