І будуть люди

Котись, котись та й не вертайся довіку! Хай вічно буде ніч. Нехай буде темрява. Щоб лише зорі та місяць у небі стерегли їхній сон, їхні гарячі обійми. Та не встигне Марта наобійматися, не встигне упитись, як воно, оте сонце, з усіх ніг оббігши землю, видирається щосили на обрій, виставля свою дурну пику, світить безсоромними очима прямо у вікна.

Чого тобі треба? Що ти тут забуло? Хіба не бачиш, хто лежить біля мене?

Затуляє милого всім тілом, затримує рештки темної, милої, зігрітої теплом їхніх тіл ночі, а воно висмикує та й висмикує їх загребущими своїми руками. І немає вже Марті порятунку від сонця.

А коли Марта одного разу рипнулася була завішувати на ніч вікна, Василь зірвав рядно, кинув на лаву:

— Хочеш, щоб завтра й обід проспали?

А хоч би й проспали, Васильку, хоч би й проспали! Яке кому діло до цього? Хіба не можна хоть раз полежати вволю, поніжитись од душі, поспати по-людському, а не по-заячому?..

— Марто! Та чи ти оглухла там, Марто!.. — вже стукає сердито у шибку Ганжа, пританцьовуючи на морозі.

Ой лишенько!

Задумана Марта зривається так, що аж серце заходиться, аж темніє в очах. Намацує засув, рве його набік з таким поспіхом, наче Василеві по той бік дверей загрожує нагла смерть.

— Та заходь же, заходь. — І ще в сінях обвилась довкола нього — приросла, прикипіла.

— Сказилась, чи що? — одбивався Ганжа. — Дай хоч дихнути!

— Де ти так довго був? — наче й не чуючи, шепотіла вона, цілуючи його в шию, у підборіддя, в жорсткі, насталені морозом вуса. — Де?..

— Там, де й завжди… Ти хоч у хату пустиш, чи отак і проколядуємо в сінях до ранку?

Аж тепер трохи отямилась. Взяла його за руку, повела, як маленького, за собою.

«І що за скажена молодиця! — дивувався Ганжа, йдучи вслід за Мартою. — Вже три роки знайомі, а все не охолоне!»

В хаті було чисто, затишно, тепло. На столі вже лежала хлібина і ніж, коло неї стояли дві миски, а поміж ними тулились одна до одної дві дерев’яні пофарбовані ложки: купила їх Марта три роки тому на ярмарку в Хоролівці, вже після того, як зійшлася із Василем. Тут же, на лаві, на чільному місці, де мав завжди сидіти господар, лежав чистий, вишитий веселими червоними півнями рушник: витирати руки та губи.

— Добрий вечір у хаті,— неголосно привітався Ганжа, знімаючи покриту інеєм шапку. — Діти вже сплять?

— Сплять. Вони в мене, Васильку, слухняні: як вечір, так і на піч.

— Та знаю, що слухняні…

Не поспішаючи, наче вагаючись, Ганжа знімав шкуратянку, а очима — все вбік од постелі: заслала її Марта свіжісіньким простирадлом, поклала дві пухові подушки, ще й ковдру загорнула, щоб, мабуть, потім не гаяти часу. І так потягло вилежаного на поруділих газетних підшивках, на рипучих сільрадівських столах Василя в оту чисту постіль, що хоч зразу лягай, не чекаючи на вечерю!

Поклав шкуратянку на лаву, непоспіхом сів до столу.

Марта раз-раз — рушник йому на коліна, раз-раз — метнулася до печі: стукнула-грюкнула — і вже парує у мисці борщ, лоскоче ніздрі неймовірно смачним духом.

— Трохи вип’єш із морозу, Васильку?

Стояла перед ним, тримаючи в одній руці пляшку, а в другій — чарки.

— Не треба, — не хоче сьогодні втрачати голову Ганжа. Та й з якої радості? — Так недовго, Марто, й розпитися.

— Що ж, не треба, то й не треба, — покірно погоджується молодиця. Відносить пляшку до мисника, сідає поруч із Василем так, щоб весь час торкатися його плечем.

— Ріж, Васильку, хліб, я тобі ще підсиплю.

Василь бере хлібину, не поспішаючи, так, щоб не проронити додолу жодної крихти, так, як учили батько-мати, відкраює два шматки, а Марта, мов заворожена; не спускає очей з його рук:

— Як ти, Васильку, гарно хліб ріжеш!..

Потім, коли вгамувалася перша жага поцілунків, коли вони лежали, натомлені, на пом’ятій постелі, коли поринула в темряву хата і стала немовби погойдуватись, дрімотливо скліпуючи волохатими віями, Марта, спершись на лікоть, нахилившись над Василем, що лежав, заклавши руки під голову, тихо допитувалась:

— Ти любиш мене?

— Як тобі, Марто, сказати…

Ганжа сів, дістав цигарку, тернув сірником.

Вогняна цяточка то розгоралася, то гасла, покриваючись попелом. Не зводила Марта з того вогника погляду, і коли він згасав, вона ледве втримувалась, щоб не дмухнути на нього. Щоб не погас, щоб розгорівся веселим, рівним, світлим вогнем, щоб осяяв усю хату та так і горів з дня у день, з року в рік.

Та ось Василь, затягнувшись востаннє, кинув цигарку на долівку: падучою зіркою пролетіла вона в темряві, спалахнула востаннє та й погасла.

— Не знаю, що тобі, Марто, й сказати…

— Так чого ж ти ходиш до мене?

— І цього, Марто, не знаю… Мабуть, що й не треба ходити…

Марта більше не питає нічого. Упала обличчям в подушку, запустила в густі коси пальці, тремтить оголеними плечима, мовби з морозу.

— Ну, не треба так, Марто, — глухо говорить Ганжа і, щоб хоч трохи утішити, пробує погладити її по голові. Але Марта різким рухом скидає його долоню, ще глибше заривається в подушку, наче шукає там порятунку.

Ганжа обережно встав, почав одягатися. Взявши в руку шапку, нерішуче постояв, підійшов до завмерлої жінки:

— То я, мабуть, піду.

Марта — ні слова у відповідь.