І будуть люди

«Ех, дядьки ви мої, дядьки! Вічні ви мої мозолясті долоні, репані п’яти! Гноблені з давніх-давен антеї з дитячими душами, сірі впряжені волики, що не усвідомлюють власної сили. Скільки панів ви перегодували, скільки непотребу, скільки живого сміття несли на своїх покірно зігнутих шиях! Ссали вас різні пиявиці, а ви навіть не сміли од них обтруситися — не те щоб розчавити! Видирали з ваших ротів щонайсмачніше, щонайпоживніше — ви ж навіть руки не простягали, щоб повернути хоч частку якщо не собі, то хоча б своїм дітям. Хльоскали вас нагаями — ви тільки здригалися, як покірні уїжджені коники… І як тільки вас не обзивали! І холопами, й смердами, й бидлом, й безсловесною сіромою, й черню. Хто з панів та підпанків з вас не знущався! Кожне пхалося одне споперед одного видерти шмат із вашого рота…

Немає тепер тієї одвічної нечисті. Одпали п’явки, не по добрій волі одпали. Видуло панів та підпанків: виють тепер по закордонах, кусають із голоду лікті. А ви й досі ніяк не наберетесь сміливості: все приглядаєтесь та приміряєтесь до нового життя, до своєї ж робітничої селянської влади, яка для того й появилась на світ, щоб ви врешті-решт стали господарями на своєму власному полі. І не затим я приїхав до вас, дорогі мої люди, щоб сито поїсти чи м’яко поспати: нічого мені цього непотрібно! — а приїхав затим, щоб із вами подумати, де ваш порятунок, де ваша сила, якою дорогою йти…

Ви чули історію про віника? Про отого вмираючого тата, який скликав своїх синів та й наказав їм зламати спершу одну, відокремлену, стеблину, а потім сотні стеблин, зв’язаних докупи? Не я її вигадав: народилася вона серед вас! Тож прислухайтесь до отого мудрого тата! Сотні років закликає він вас об’єднатися, щоб працювати гуртом…

А чого б їм і не прислухатись? — роздумує Гінзбург, заклавши руки під голову, лежачи у Володьчиній хаті, на Володьчиній постелі, вкритий рядниною, а зверху ще й шинеллю — фронтовою одежиною Володьчиного покійного тата. — Чого б їм і не прислухатись, коли саме життя спонукає до цього…»

Хата ледь чутно схлипує, ледь чутно приплямкує, як сонна дитина, — чи то тільки так здається Гінзбургові? Десь там, надворі, десь високо угорі мерзне місяць, збирає по небу тонкі подерті хмарини, натягає на себе, а вони все сповзають та й сповзають із нього. І від тієї мовчазної боротьби в хаті то темнішає, то світлішає, і примарні фіолетові тіні то виповзають з-під столу та лави, то знову ховаються. Широка, на півхати піч диха теплом, і вся вона пропахчена хлібом, перепаленим капустяним листям, з гіркувато-солодким присмаком солом’яного попелу — легкого, як пух, що розлітається від найменшого подиху. Там, на печі, все ще ворушиться Володька: йому теж, мабуть, не спиться. І як тільки Гінзбург поворухнувся, легенько відкашлявся, із печі донісся обережний Володьчин шепіт:

— Товаришу секретар, ви не спите?

— Не сплю… А що?

— Та не знаю: питати вас чи не питати.

— Питай, раз почав.

Володька зашамотів, підповзаючи на край печі, виткнув розпатлану голову.

— Товаришу Гінзбург, а коли світова революція буде?

І стільки нетерпіння в тому голосі, що здається: скажи Гінзбург, що не так скоро, Володька не витрима — тут же й помре.

— Бачиш, Володю, не так легко відповісти на це питання…

— Так ви не знаєте, коли світова революція буде?

— Не знаю, Володю, — чесно признався Гінзбург. — Тут треба запастися терпінням і ждати.

— Еге, добре вам отак казати, як ви на громадянській були! — ображено відповідає Володька, і знудьгована за революційним подвигом душа його повниться світовим сумом. — Отак і дядько Василь: жди, встигнеш, ще навоюєшся… А я ж, можна сказати, ще й жодного буржуя не пристрелив. Не чув, як і кулі свистять.

— Краще б тобі й не чути, Володю! — І, щоб змінити тему розмови, Гінзбург цікавиться: — А в тебе дівчина є?

Володя зашарудів так, наче хто сипонув під нього колючок. Посопів, неохоче мовив:

— Та є…

— Як її звати?

— Та-а, Маруся…

— Маруся… Марусина… — немовби звикаючи до дівочого імені, повторив Гінзбург. — І хто ж вона, Володю?

— Біднячка, — з ледь помітною гордістю відповів Володька. — Тільки батьки в неї той…

— Що ж батьки, Володю?

— Та-а той… ще класово несвідомі… До церкви он ходять… І Марусі забороняють зі мною стрічатися… Кажуть, що я чортові душу продав…

— А Маруся?

— Та Маруся мовби нічого… Тільки ще працювать над нею треба, перековувать…

— Що ж, перековуй, Володю, — посміювався про себе Гінзбург. — Це справа серйозна…

— Товаришу Гінзбург, а ви жонаті?

Гінзбург довго мовчав. Потім коротко:

— Неодружений… Давай уже спати, Володю…

Володя ще трохи пововтузився, затих: видно, заснув.

Спав і не знав, яку болісну рану роз’ятрив отим своїм запитанням: