І будуть люди

— Ти все жартуєш, — невдоволено зауважила товаришка Ольга. — Пішли краще до сільради.

Зайшла до кімнати, поморщила носа:

— Ху, а накурено! А пилюки!..

— Ти, може, хоч роздягнешся спершу? — запитав Ганжа, тамуючи роздратування: бач, чепуруха виськалася! Посиділа б отут та понюхала б, чим люди пахнуть!

Ольга швидко скинула кожушок, шапку-ушанку, стала поправляти волосся, шукаючи чогось очима.

— В тебе дзеркало є?

— Ми більше у відро заглядаємо, — уїдливо відповів Ганжа.

— Даремно, — спокійно відповіла Ольга й перевела погляд на Василеве обличчя. — Було б дзеркало, ти б тоді, може, хоч через день голився. А то завів щетину — хоч жатку пускай!

Василь мимоволі ухопився за підборіддя. «І збирався ж поголитися сьогодні, так де ж в чорта поголишся, коли з раннього ранку приперся за довідкою Іван: збирається свого старшого до міста в науку посилати. А тут і Гінзбург: посиділи, поговорили та й незчулися, як треба було і вирушати…» Потерши досадливо колюче підборіддя, Ганжа запитав:

— До нас надовго?

Ольга звела брови, в її великих сірих очах легенькою тінню ковзнув посміх:

— А ти як би хотів?

— Та, розумієш, якраз сьогодні виряджаємо підводу до повіту. То можна й тебе захопити…

— Оце мені подобається! — засміялася Ольга, і лице її стадо зовсім юне, так що не дав би їй зараз Ганжа більше вісімнадцяти років. — За що я тебе, товаришу Василь, люблю, так це за твою простоту: що на душі, те й на язиці!

— Я тебе теж люблю, — буркнув Ганжа, і позначене втомою, неголене обличчя його набрало приреченого виразу.

— От і добре! — Ольга розстебнула стареньку польову сумку, дістала звідти газету. — Читав?

— Та читав…

— От цим поки що й займемось.

— А тоді що будем робити? — з несміливою надією (а може, до обіду й покінчимо!) поцікавився Ганжа.

— А тоді?.. — Ольга трохи подумала, закусивши рівними білими зубами нижню губу, потім мотнула головою, відкидаючи світле волосся, що спадало на очі.— А тоді, товаришу голову, перевіримо школу, як працюють гуртки по ліквідації неписьменності, поговоримо з учителями…

«Не поїде сьогодні! — зовсім зажурився Ганжа. — І накачало ж її на мою голову! А все той Володька, щоб йому й руки посохли!»

— Так що, посилати за Івасютихою?

— Краще давай ми до неї поїдемо, — вирішила Ольга. — Треба ж подивитися, в яких умовах навчалися діти… Та й з дітьми поговорити доведеться, розпитати, чому і як вона їх вчила…

Виїхали за півгодини: Ганжа сам правив конем, Ольга сиділа збоку, а позаду настовбурченим вороном примостився Володька: не хотів, дуже не хотів їхати з ними, аж доки оця товаришка із повіту на нього не нагримала:

— Що ж це виходить: нашкодив — і в кущі? Ви там розбирайтесь, а моя хата скраю?

— І зовсім я не шкодив, а правду писав! — наїжачився Володька, зацьковано дивлячись на зовсім молоду іще тітку, що затисла його поміж столом і стіною.

— Тоді тим більше їхати треба! Ану, збирайся, ніколи тут торгуватися!

І Володька мусив-таки лізти у сани.

Їхав, як на заріз. Не Івасют тих боявся, Івасюти йому що? Класовий ворог! Тут справа ясна, тут Володька не похитнеться. А от Ганна… Ану ж, знову здумає вчепитися в його комсомольську чуприну, ославити перед товаришкою із повіту! Бо їй що, вона ж іще класово несвідома. Зовсім, можна сказати, темний елемент!..

Сільрадівський жеребець, застоявшись у тісному станку, весело ніс сани, розкидаючи на сніг райдужну піну. В блідому небі, огорнувшись рожевим туманом, холонуло сонце, і було воно таке неяскраве, що від коня, саней майже не падала тінь, а тільки якийсь натяк на неї. Навколо лежали сніги, то злегка підсинені синькою, то пофарбовані в рожеві тони, — безконечні полотна, виткані, випрані, вибілені хазяїновитою зимою Та й розстелені з краю у край, від обрію до обрію. Прийде весна, скачає всі оті полотна у величезні сувої, поховає в мальовані травами й квітами скрині — прокинуться одного разу люди і очам своїм не повірять: був сніг — і немає снігу! Тільки парує волого земля, тільки стікає струмками вода, та десь у найглибших байраках, у глухих яругах ще доживають лічені дні посірілі від смертельної втоми, обведені траурною рамкою мокрого суглинку купи залежаного снігу.

А поки що аж не віриться, що не так уже й довго до першого весіннього тепла: мороз — аж очі злипаються, аж холоне душа!

Товаришка Ольга терпіла-терпіла, щулилась-щулилась, та й не витримала: зіскочила із саней, побігла поруч, тримаючись однією рукою за поручень, щоб не відстати.

— Що, ноги померзли? — запитав Ганжа та й натягнув віжки, стримуючи жеребця.

— Нічого, відійдуть.

Ганжа глянув на стоптані чобітки і похитав головою: «Де ж їм, бідолашним отим ногам, відійти!.. Зовсім, можна сказати, нікудишня взувачка!»

— Ти хоча б валянки взяла, сюди їдучи. Відморозиш отак ноги — Гінзбург мене без хліба з’їсть! Скаже, що навмисне заморозив… Та сідай уже до саней, швидше до хати доїдемо. Там і відігрієшся.

Ольга стрибнула в сани, зарилася ногами в солому, а Ганжа нокнув-гукнув на жеребця, і понеслись, понеслись невеликі санчата: з горба на горб, з долини в долину.