І будуть люди

«Ех, Володю, Володю! Нічого ти ще не знаєш, Володю! Та й нащо тобі знати? Спи собі міцно, і хай сниться тобі світова революція, класові бої, в яких ти мрієш узяти найактивнішу участь. А може, й Маруся… Що ж, Маруся — це теж непогано, хоч вона й не йде, звичайно, в жодне порівняння із „світовою“. Маруся — це теж хороше, дуже хороше, дорогий мій Володю, повір мені — хороше, так хороше, що я й не хотів би собі інших снів. Але що ж поробиш, Володю: сни не приходять на замовлення, не залежать од нашої волі, і, може, тому я так довго не стуляю очей, хоч затишна хата оця, обійнявши мене своїми руками, пригорнувши, все нашіптує: „Спи, спи, спи…“»

Тільки не за такими руками тужить серце товариша Гінзбурга. Товариша Гінзбурга, секретаря повіткому, який посадою оцією покликаний жити для людей, дбати про людей, віддавати все людям, усе до краплини. До останнього подиху! До останнього поштовху свого партійного серця!

Тому й ідуть до товариша Гінзбурга знайомі і незнайомі, тому й зупиняють його, де тільки побачать: товаришу Гінзбург, зроби; товаришу Гінзбург, допоможи; товаришу Гінзбург, порадь!.. А хто порадить, хто допоможе, хто поспівчуває йому — не товаришеві Гінзбургові не секретареві повіткому, а просто Григорію, Гриші, що ось лежить, все ще заклавши під голову руки, та й виглядає, не знати чого, та й прислухається, невідомо до чого? Тато? Володя? Ганжа? Всі оці дядьки, що провели його аж до хати?..

Може, й поспівчували б. Може, й так. Тільки ж не скаже їм Григорій ні слова. Тільки ж не дізнаються вони ніколи й нізащо про те, що і в секретаря повіткому теж, може, є серце, що секретар повіткому теж, може, іноді бачить вві сні не тільки наради та конференції, а й тихі вечори, й замріяні зорі, й чиїсь теплі очі.

Товаришка Ольга…

Постій, а при чім тут зона? Хто вона Гінзбургові, що у неї питати розради, шукать співчуття?

Так у тому ж і біда, що при чім!

Сам не знав, звідки все це взялося… Тільки йому все більше і більше не вистачало товаришки Ольги. Її сірих серйозних очей (ніколи не думав Григорій, що сірий колір може бути таким прекрасним!). Її енергійно стулених вуст, високого світлого чола над задумливо вигнутими бровами. І короткої, під зухвалого хлопця, зачіски. Не вистачало товаришки Ольги…

В останній час став помічати те, на що не звертав досі уваги. Оте несуттєве, що ніколи не цікавило його до зустрічі з Ольгою, оті милі дрібниці, що їх дано помічати лише очам закоханого. Як вона йде… Як усміхається… Як тисне руку, коли вітається, і які в неї маленькі долоні… Як час від часу проводить рукою по волоссю, відкидаючи його назад. Як червоніють у неї щоки і загораються очі, коли чимось захоплюється. І оця її звичка заходити до кабінету: відчинити навстіж двері, так, щоб аж війнуло, швидко пройти до столу, енергійно подати руку:

— Здрастуй, Григорію! Кажи, чого кликав.

Кажи, чого кликав… Легко їй питати, дивитися прямо на нього сірими очима, а він так розгублювався, що на мить забував, для чого її й викликав. (А може, й не було особливої потреби викликати товаришку Ольгу? Чи не лукавив сам із собою, товаришу секретар повіткому, переконуючи себе в тому, що цю справу можна вирішити тільки в присутності товаришки Ольги?) І щоб приховати зніяковілість, оту хвилинну розгубленість, Гінзбург починає заклопотано порпатись у шухляді письмового столу. Так і не знайшовши нічого, Гінзбург сухо казав:

— Сідай! Є одна справа.

І лише тоді, коли товаришка Ольга, попрощавшись, ішла, лише тоді дозволяв собі Гінзбург подивитись на неї. Дивився, немов заворожений, і дуже боявся, що вона раптом обернеться і все зрозуміє…

З думками про Ольгу й заснув товариш Гінзбург. А прокинувшись уранці, не захотів лишатися ще на день у селі, хоч Ганжа і просив. Знав, ось-ось приїде Ольга, і хоч йому дуже хотілося побачити її, однак переборов себе та й вирушив у сусіднє село, де на нього вже чекали люди: якась розумна голова розпорядилася приймати в сільське споживче товариство тільки членів комнезаможу!

І не встиг, як то кажуть, за ним і слід прохолонути, не встиг Ганжа провести очима легенькі повіткомівські гринджолята, як біля сільрадівського двору появилися ще одні сани, і з них, не чекаючи, доки зупиняться, зіскочила товаришка Ольга. Махнула рукою, гукнула вслід дядькові, який її підвіз по дорозі, пішла до Ганжі, що стояв на ганку, невдоволено суплячись: «Пропаде день за оцією сатаною! Бач, як чеше, аж сніг за нею свистить! Хоч би заміж скоріше вискочила, може, хоч трохи чоловік збив би їй отого запалу!.. Тільки куди ж йому, бідоласі, з такою і справитись! Загнуздає з першого ж дня та й буде кататись на ньому!»

І, повеселішавши трохи від отаких думок, Ганжа спускається з ганку, простягає долоню:

— З приїздом, товаришко!

— Здрастуй, товаришу голова! Радий гостям?

— Та де ж не радіти!.. Я тебе, товаришко, як побачу, то так жижки і трусяться: хоть відразу у танок!

— А де Гінзбург?

— Утік.

— Як утік?

— А отак: взяв та й утік. Як почув, що тебе несе, так скочив у сани — тільки ми його й бачили!