І будуть люди

Та Микола не пройшов у ту хвіртку: провалюючись по пояс у заметах, обходячи снігові кучугури, підкрався з городу та й постукав тихенько у темне вікно.

Постукав, завмер, прислуховуючись, нашорошивши по-заячому вуха, а серце забилося пудовим ковальським молотом. І вже жарко Миколі, вже дихати нічим Миколі, хоч розстібуй коротенький кожушок на чужоземному хутрі! Переборовши канудливу млость, знову постукав у шибку, притулився гарячим лобом до крижаного скла, тихо покликав:

— Мамо!

Мати спливла по той бік, мовби в якомусь мареві: бліда, як мрець, в довгій сорочці, якась аж прозора. Спливла на той поклик з густої пітьми та й застигла, прикипівши обличчям до шибки. І вже бачить Микола її великі очі, не очі — темні провалля, випечені розпукою на висохлому худому обличчі.

— Мамо, це я… Не впізнаєте хіба, мамо? — добивається Микола.

Мати — не ворухнеться. Вона немовби злилася, вкипіла в оту холодну, окуту в крижані ризи шибку, і вже здається Миколі, що він припав не до вікна, а до ікони. Що не на хвильку — на віки ввійшла його мати в холодну цю шибку своїм змученим, схудлим, аж прозорим, лицем.

— Мамо!.. Ви чуєте, мамо!..

Материне обличчя розтануло, розсоталося темрявою, і шибка знову стала порожня, байдужа. Тоді Микола відступився од вікна, підійшов до дверей.

Не встигли зачинитися двері, не встиг Микола ступити до хати, як мати охопила його за шию, приросла — не відірвати, не відламати! Він так і зайшов до хати з обмерлою матір’ю на грудях.

Потім, обережно вивільнившись із обіймів, попросив:

— Завісьте, мамо, вікно.

Все ще схлипуючи, вона довго шаруділа у темряві, доки знайшла ковдру. Підійшла до Миколи, подала:

— Вішай уже, сину, ти, бо мене й ноги не держать.

Микола старанно завісив вікно, дістав запальничку, крутонув коліщатком — просякнутий бензином гніт підхопив одну з іскор, заворушив синенькими вусиками, освітлюючи синове обличчя.

— Де тут у вас, мамо, лампа?

Вона мовчки почовгала до мисника, принесла і поставила на стіл лампу. Лампа була стара, з надбитим склом, і, коли Микола її засвітив, полум’я загорілося не ясно і весело, омиваючи скляні береги, а немовби з останніх сил, немовби конаючи. І в тому тремтливому непевному світлі скоцюрбленим пальчиком стояла стара Гайдучиха: худа-худа, аж почорніла.

— Як же ви, мамо, подалися! — болісно мовив син. Стояв перед нею, як зайшов: у кожусі, у шапці, у високих, по коліна, добротних чоботях, ще й з добрячою торбою за плечима.

— А чого ж мені не податися, сину! — сумно усміхнулася стара самими тільки вустами. — Чого ж мені не податися, як поховала Василя й твого тата… Та й тебе, сину, вже думала зустріти хіба що на тім світі… Я вже як та верба без води: до останнього корінчика всохла. Никаю по білому світу, нащо — не знаю й сама.

— То ви знаєте про тата? — запитав похмуро Микола. — Хто ж вам сказав?

— Добрі люди переказали… Добрі люди, сину… Убили його аж на гряниці та там десь і зарили… Отак без хреста, без попа…

— Що ж, мамо, така їхня доля. Видно, на роду їхньому було так написано.

— Еге ж, написано, — печально згодилася мати та й звела на сина глибоко запалі, наповнені тривожним мерехтінням очі.— Лихий то тільки писар, сину, писав. Хай уже старий завинив перед людьми та перед богом, а мене ж пощо так карати?

— На тім світі віддасться, за всі ваші муки віддасться!

— Ой сину, хто зна, які люди й на тім світі живуть! важко зітхнула мати. — Може, й на тому моїй душеньці за чоловіка очі вийматимуть… А ти, Колю, звідки? Чи не з Сибіру?

— Ні, не з Сибіру, — неохоче відповів син, роздягаючись. — Потім розкажу… До вас, мамо, ніхто не заходить?

— Ніхто, сину, ніхто… Приходили колись, питали про тебе, та й ті перестали ходити.

— Ну, то й добре.

— Що ж, сину, добре?

— Що заходити не будуть. Бо я, мамо, прийшов так, щоб ніхто не бачив… І ви дивіться, нікому — анітелень!

— Ти що ж, знову в банді?!

— Яка вже там банда! — махнув він рукою. — Тільки не треба, щоб про мене хто знав. Не дай боже, Ганжа дізнається, він мене на той світ спровадить…

— А я надіялась… Думала, ти прийшов жити по-людському, — з болем сказала стара.

— Де вже мені, мамо, до того… Не піду я до них гнути коліна — татова й братова кров у них на руках.

— А може, тебе простили б, — наче й не чуючи сина, мовила мати.

— Нема мені від них прощення, — глухо Микола. — Ви, може, хоч поїсти дасте із дороги?

Мати заметушилась, почала збирати на стіл. Вибачалася, що нема нічого гарячого, хотіла йти по солому — розпалювати в печі, але Микола не пустив: ще хтось побачить та поцікавиться, чого це раптом стара надумалась проти ночі топити. Їв холодну картоплю з твердим черствим хлібом, з старим салом, ганяв на вилицях жовна, розпитував:

— Ганжа ще живий?

— А що йому, клятому, станеться! Все урядує та до вдовиці Якименкової бігає.

— А Івасюта?

— І той паном живе. Йому, Колю, й властя не властя: багатіє, як і колись…

Микола зібрав крихти, вкинув до рота, перехрестився до образів. Непоспіхом скрутив цигарку, закурив од лампи (бензин у запальничці беріг), спитав:

— Як же ви, мамо, тут перебиваєтесь?