Читаем І будуть люди полностью

І він шукав. Гортав стоси книжок, заново дослідив історію церкви — від перших християн аж до всесвітнього панування — виписував усі її помилки, всі хибні кроки. Завжди стикався з одним і тим же: церква неодмінно виступала проти нового і щоразу терпіла поразки. Лишалося тільки дивуватись, як могла проіснувати досі при отакому консерватизмові! Це було найбільше чудо: бурхливі весняні води пробивалися раз по раз крізь порослу мохом, вивітрену, вилущену скелю, ба навіть неодноразово валили її, а вона знову опинялася на старому місці, вперто намагаючись затримати нову повінь.

Але чи довго триватиме чудо? Чи не настане час, коли водам набридне пробиватися щоразу крізь одну й ту ж загату і вони просто розтрощать її! Чи не краще замість того, щоб з упертістю приреченого заступати дорогу новому, пропустити його добровільно, поберегти свої покришені боки?..

Знав: бурю піднімуть оці його думки серед священицьких кіл! Люту реакцію викличуть! Але не боявся. Готовий був пожертвувати всім, аби тільки врятувати віру. Знаходив впевненість, твердість духу не тільки у роздумах, але і святому писанні. Бо хто має очі, той бачить; хто має вуха, той чує…

Отець Діодорій не мав зараз ні вух, ні очей. Засліпила його зір ненависть, притупила його слух лють. Тому й не помітив тієї зміни, що сталася з о. Віталієм. Необережно, прямо-таки з ходу виклав йому все про Гайдученка, про зв’язки із закордоном, про очікування недалекої війни і про їхню, священицьку, участь в підготовці оцієї богоспасенної акції. Говорив палко і збуджено, не помічав, як о. Віталій спершу слухав із подивом, потім спохмурнів, а під кінець устав, підійшов до вікна, нервово ламаючи пальці.

— Не розумію, — глухо мовив господар, коли о. Діодорій скінчив закликом до активної боротьби. — Ніяк не можу зрозуміти…

— Що ж тут незрозумілого?

— Не розумію того, як ви могли на таке зважитися, — заговорив схвильовано о. Віталій, підступаючи до гостя. — Невже ви не бачите, що такими діями ви тільки поглиблюєте яму під нашою церквою? Невже вас нічому не навчило життя? Хіба до вас не доходить, що ви завдаєте нашій церкві більшої шкоди, аніж уся більшовицька пропаганда?

Отець Діодорій аж рота роззявив, застуканий зненацька отаким поворотом.

— Невже вам врешті-решт не доходить, що ви дієте і проти заповідей Христових?

Тут о. Діодорій аж підскочив. Як? Його, найсуворішого, найнесхибнішого, найтвердішого ревнителя віри православної, звинувачувати в порушенні заповідей божих?!

— Так, саме у цьому, — стверджує о. Віталій. — Згадайте, якщо ви не забули: кесарю — кесареве…

— Але при чому ж тут кесар! Кесар — цар, володар, а ці? Ці хто такі?.. Слуги сатани, породженці пекельної тьми!..

— Іще одну заповідь доведеться вам нагадати, — не поступається о. Віталій. — Всяка влада — від бога…

Тут о. Діодорій не може більше стриматись. Схоплюється й, розмахуючи руками, бризкаючи слиною, наступає на свого нежданого опонента:

— Не вірю! Не вірю! Тричі не вірю, що ця влада — од бога! Антихрист послав нам її, а не бог! Антихрист!..

Отець Діодорій враз замовкає. Тільки трясуться руки та тремтить борода. Намагаючись оволодіти собою, затискає правицею хрест, аж біліє зап’ястя, впивається похмурим, запаленим підозрою поглядом в о. Віталія: чи не збільшовичився він?

А о. Віталій, болісно зламавши брови на високому, поораному передчасними зморшками чолі, продовжує:

— Ви подумали про те, що буде, коли більшовики дізнаються про ваші зв’язки?..

— Я не боюся того! — закричав о. Діодорій. — На хрест піду, на розп’яття за святу нашу віру!

— От-от, на хрест, під терновий вінок, щоб зажити слави святого мученика… А більшовики, всі атеїсти тільки й чекають, щоб отакі, як ви, попалися їм до рук. Піп — ватажок контрреволюції, церква — притулок шпигунів… Я так і бачу подібні заголовки в газетах. А потім — показовий процес, і чим ми, душпастирі, що не віддалися на спокусу лукавого, чим зможемо доказати, що в більшості своїй непричетні до цього?! — сплеснув руками о. Віталій. — Чим, питаю я вас?.. Мовчите?.. Так хто ж вам дав право ставити під такий удар нашу церкву, нашу релігію, переступати одну із заповідей божих?

Очі о. Віталія палахкотять, він підступав все ближче до о. Діодорія — суворий, вимогливий, переконаний у своїй правоті. І коли о. Діодорій розтуляв рота, аби щось сказати у відповідь, отець Віталій простягає до нього руку з довгими пальцями:

— Мовчіть!.. Мовчіть і слухайте, що скажу… От перед богом клянусь, що буду робити все, аби перешкодити вам, не дати заподіяти непоправимо! шкоди святій нашій церкві!..

— Підете доносити? — врешті спромігся на слово о. Діодорій. — Як Іуда, за тридцять серебряників?..

— Хай мене охрестять Іудою, хай всі од мене одвернуться, але я не дозволю вам підривати віру…

— Так будьте ж прокляті! — вибухнув о. Діодорій, вже не володіючи собою. Чорний, розпатланий, страшний, підніс над головою кулак, затрусив ним щосили. — Будь проклятий ти! І все сім’я твоє… запроданцю!.. Слуго антихриста!..

Перейти на страницу:

Похожие книги

Хромой Тимур
Хромой Тимур

Это история о Тамерлане, самом жестоком из полководцев, известных миру. Жажда власти горела в его сердце и укрепляла в решимости подчинять всех и вся своей воле, никто не мог рассчитывать на снисхождение. Великий воин, прозванный Хромым Тимуром, был могущественным политиком не только на полях сражений. В своей столице Самарканде он был ловким купцом и талантливым градостроителем. Внутри расшитых золотом шатров — мудрым отцом и дедом среди интриг многочисленных наследников. «Все пространство Мира должно принадлежать лишь одному царю» — так звучало правило его жизни и основной закон легендарной империи Тамерлана.Книга первая, «Хромой Тимур» написана в 1953–1954 гг.Какие-либо примечания в книжной версии отсутствуют, хотя имеется множество относительно малоизвестных названий и терминов. Однако данный труд не является ни научным, ни научно-популярным. Это художественное произведение и, поэтому, примечания могут отвлекать от образного восприятия материала.О произведении. Изданы первые три книги, входящие в труд под общим названием «Звезды над Самаркандом». Четвертая книга тетралогии («Белый конь») не была закончена вследствие смерти С. П. Бородина в 1974 г. О ней свидетельствуют черновики и четыре написанных главы, которые, видимо, так и не были опубликованы.

Сергей Петрович Бородин

Проза / Историческая проза