І будуть люди

Микола благополучно пробрався до хати о. Віталія. Тільки раз, уже посеред села, стрілися парубки, що повертались із досвітків. Йшли тісним овечим гуртом, стиха перемовляючись, бо і на них нагнала смуток оця темрява. Пройшли, протупотіли, прокивали гостроверхими чорними шапками — Микола, діждавшись, поки за ними затихне, виліз із-під тину та й знову рушив уперед.

Хата о. Віталія довірливо біліла стінами, темніла заплющеними вікнами. Тихим спокоєм віяло од неї, спокоєм і сонним теплом, і всі оті потворні тіні оминали її стороною та й повзли поміж інші хати.

Микола постояв, прислухався. Було тихо, мертво. Пітьма ще густіше навалилася на землю. Тоді Гайдученко постукав у двері.

По той бік зашамотіло, зачовгало, і чоловічий заспаний голос запитав:

— Хто?

— Я, — відповів Микола, навалюючись тілом на двері.

— Хто, я?

— Та це я, батюшко! Тато вмирають, то послали по вас…

— Це ти, Миколо?

Холодний піт враз оросив Гайдученкові чоло. Він дико оглянувся, бо здалося, що потрапив у пастку, що його зараз схоплять за лікті. Лише тоді, коли о. Віталій нетерпляче перепитав:

— Миколо, це ти? Чого ж мовчиш? — лишень тоді зрозумів, що це просто збіг імен, і поспіхом відповів:

— Я, батюшко я!

Брязнула клямка, відчинилися двері. В сінешній пітьмі забіліла висока постать. Та пітьма немов засмоктала у себе Миколу: він ступив уперед і вистрілив раз, а потім і вдруге…

Отець Віталій ще якусь мить стояв, а потім, застогнавши, підкосився Миколі під ноги. Кілька разів схлипнув, мовби маленька дитина, пойорзав головою, мовби зручніше умощуючись, та й занімів. Микола перескочив через забитого, ступив до кімнати: назустріч йому кинулася ще одна біла постать, так наче о. Віталій воскрес та й знову ішов під кулі…

Зінаїда, натомлена дорогою, не чула, як Гайдученко стукав у двері, як устав чоловік. Тільки коли пролунали два поспішні, раз за разом, постріли, їй причудилося спросоння, начебто хтось кинув дві каменюки на залізний дах — трах! трах! З наполоханим серцем вона звелася, прислухалась і вже хотіла розбудить чоловіка, коли почула із сіней болісний стогін… Зірвалася з постелі, плутаючись у нічній довгій сорочці, побігла до дверей. Вона бігла й тоді, коли хтось виріс їй на дорозі, хтось недобрий, лихий, бігла й тоді, як він простягнув до неї руку і перед очима в неї злою зірочкою спалахнув синій вогник, бігла й тоді, коли їй у груди наче вдарило тупим молотком, коли враз десь поділися і ноги, і руки, і голова, і все тіло, й душа — лишилося тільки серце! — і вона жила в тому серці і бігла, і бігла, і бігла…

А потім над нею зімкнулася пітьма. Зінаїда вже не бігла — лежала на долівці посеред хати зібганим калачиком, закривавленим колобком, що так і не докотився до свого чоловіка. Й Микола, присвічуючи ліхтарем, обійшов її, не сміючи переступити, став нишпорити на письмовому столі, в шухлядах, перевіряючи, чи не залишив покійний доносу на о. Діодорія…

Доносу не було, і Микола, обнишпоривши для певності ще й кишені чоловічого одягу, похапцем вийшов із хати. І наче виніс із собою весь неспокій. Тиша знову запанувала у хаті, хата знову склепила очі, заснула, і ті двоє теж наче спали: один у сінях, розпластавшись на спині, друга посеред хати, зібгавшись калачиком, так, немовби замерзла і все ніяк не могла зігрітися. Отак вони й спали, потроху холонучи, до самого ранку і, мабуть, спали б і довше, коли б від хати до хати, з вулиці на вулицю та не рознісся розпачливий жіночий крик:

— Ой людоньки, батюшку вбито!

Той нестямний крик розідрав на шмаття ранкову тишу, розніс, розметав, скаламутив ранкову прозорість, і події в досі сонному селі наче покотилися з височезної гори — все швидше, все швидше, швидше…

Застукотіли, забряжчали клямки, засови і защіпки, замиготіли старі й молоді, жіночі та чоловічі обличчя, залунали дзвінкі й глухі, басовиті й тонкі голоси. Все те злилося, переплуталося, перемішалося в тривожному русі, що наростав кожної миті, захоплював щонайдальші закутки, і вже годі було зрозуміти, вже не можна було розібратися, що кричали всі оці збуджені люди, підняті спозарання розпачливим жіночим криком:

— Ой людоньки, батюшку вбито!..

Вони вибігали на вулиці, і вулиці повнилися ними. Наче аж вужчали, наче стискалися, аби швидше проштовхнути людей вперед, до отого майдану із занімілою хатою. Люди збігалися до хати, а вона була наче мертва, вона скидалася на череп: моторошно чорніла порожніми очицями вікон, беззубим проваллям сіней. Люди товпилися довкола, боячись підступитися ближче, а звідусіль усе підбігали та й підбігали. І вже понад простоволосими головами, понад піджаками, сорочками, сіряками, кохтинами, понад всім отим стовповиськом, над усім отим виром жалісними вогнями зметнулися тужні жіночі голоси:

— Та за-а що-о-о!.. Та за-а що-о-о ж!..