І будуть люди

Задихаючись, синіючи на обличчі, ще раз погрозив кулаком, вискочив у сіни, хряснув дверима, аж застогнали шибки. Попер, не розбираючи дороги, прямо через двір. Налетів на яблуньку, перечепився, упав. Вже зовсім не володіючи собою, схопився, висмикнув яблуньку з корінням…

Аж за селом, загнавши кобилу, — батожив нещасну тварину, зганяючи лють, — трохи отямився. Зупинив, зліз, кинув віжки й батіг, походив, збиваючи пилюгу. Конячина, опустивши запінену морду, зі стогоном дихала, судорожно поводячи лискучими від поту боками, а о. Діодорій все ходив і ходив, заклавши руки за спину, нахиливши наперед сплюснуту, як сокира, голову.

Припам’ятовував сутичку з о. Віталієм, пригадував погрози стати йому на шляху, і поволі його огортав страх. Не за себе боровся о. Діодорій, о ні, не за себе! Ладен був хоч зараз — на хрест, в тюрму, щоб мученицька кончина його стала торжеством християнської церкви. І себе, і дружину, і доньку, і всіх прихожан своїх кинув би у жертовний вогонь без вагання, без страху, пішов би на те, на що йшли колись розкольники в глухих сибірських скитах, аби не датися посланцям антихриста живими. Зажив би тим посмертної слави, був би причислений до лику святих і, розмножений тисячами ікон, розвішаний по всіх божих храмах, пік би кожного нещадним поглядом, грозився б кожному суворим перстом, вимагаючи жити у страсі, в покорі.

То була б завидна, бажана доля. То був би вінець всіх його прагнень. Боявся ж іншого: загинути безславно, так і не розпочавши великої справи. Відстрочити, а може, й зірвати хрестовий похід, очікуваний з таким нетерпінням… І, трохи заспокоївшись, сів знову на бричку та й покотив додому: не можна було гаяти ані хвилини.

Вислухавши панотця, Микола аж побілів од гніву. Забув, хто перед ним, не зважив на сан і літа — покрив о. Діодорія такою добірною лайкою, що в того аж руки затіпались дати нахабі ляща.

— Пся крев… вашій мамі! — вдався до польської Микола, коли забракло своєї.— Хто вас просив розпускати язика?

— Я ж думав… — почав був о. Діодорій, але Микола не дав йому договорити.

— Знаєте, що вам за це треба зробити?.. Скажіть спасибі, що це я, а не хто інший!..

Тремтячими пальцями дістав портсигар, вийняв цигарку. Затиснувши в зубах, довго чиркав коліщатком запальнички, оминаючи поглядом о. Діодорія, що стояв ні в сих ні в тих. Врешті запалив, жадібно затягнувся димом. Від того ніби трохи подобрішав, сказав уже іншим, примирливим тоном:

— Що ж, погарячкували й досить… — Ще кілька разів затягнувся, запитав: — Він такий, що і в гепеу побіжить?

— Казав, щоб я одумався, — відповів о. Діодорій ображено: хоч і відчував за собою провину, все ж не звик, щоб на нього отак кричали. — Думаю, не піде.

— Тож-то, що думаю! — з досадою промовив Микола. — А мені треба, щоб він напевне не пішов!

Ще кілька разів затягнувся, кинув «бичок» на долівку, розтоптав каблуком.

— От що, батюшко: розкажіть, як до нього попасти.

— Ти що задумав?.. Впіймають!

— Що я — дурний, щоб удень ходити! А ніч нащо?

Отець Діодорій, присівши навпочіпки, став малювати пальцем прямо на долівці, як пройти задвірками до о. Віталія.

— Як побачиш колодязь, то бери зразу вправо. Прямо не йди — прямо сільрада.

— Умгу, — стежив за його пальцем Микола.

— Отак забирай вліво, вліво, та й вийдеш на майдан. А там якраз і впрешся в хату. По штахетах узнаєш. Штахети нові…

— Що ж, втраплю… Моліться ж, батюшко, щоб не збився, бо доведеться вам приймати гостей з гепеу!

Отець Діодорій тільки засопів. Важко звівся, обтрусив із колін пилюку, не глянувши більше на Миколу (вмиратиме — не простить йому отієї лайки!). Нагримав на матушку, визвірився на дочку, неприкаяною тінню заходив по світлиці. Намагався не тільки бога — самого себе переконати, що він не відає, з якою метою збирається Гайдученко відвідати о. Віталія. То Миколина справа. Йому ж, Діодорію, вистачає своїх клопотів, своїх турбот.

І доки о. Діодорій отак присипляє власне сумління, Микола збирається в непрошені гості. Не набира подарунків господареві, щоб задобрити його, — і так мав, чим пригостити, аби відбити назавжди охоту іти в ДПУ. Невеликий той гостинець важить всього кілька грамів, а спробує його о. Віталій, то й ляже покірно Миколі до ніг: топчи, мене, лихий гостю, вбивай мене в землю, роби що хочеш зі мною…

Діждавшись пізнього вечора, вирушив у дорогу. Прямо над головою вовчою тічкою сунули хмари, гналися за місяцем. Він чимдуж котив од них, виривався, німо кричав, роздираючи рота на перекошенім од жаху обличчі. Та вони таки наздогнали його, навалились, підім’яли під себе, і він, втрачаючи сили, виринув із під них раз… виринув вдруге… та й щезнув. І від тієї мовчазної боротьби, від того німого конання нічного владики моторошні тіні поповзли по землі, скрадаючись до всього живого, і вже, здавалося, сама ніч заклацала вовчими іклами, засвітила хижо очима.

В такі ночі чиняться злочини, проливається людська кров.